Народився Ігор 14 березня 1996 року у сім’ї Майї і Руслана Доманських у м. Горохові. Дитиною був веселий, енергійний, допитливий.
Яскраві моменти життя малого Ігоря були пов’язані із спілкуванням з дідусем і бабусею. Разом із Вірою Йосипівною Данилюк, бабуся по материнській лінії, готував найсмачніші вареники. З дідусем Миколою Васильовичем Данилюком любив ремонтувати автомобілі, працювати з технікою.
Перед навчання у школі ходив у дитячий садочок «Сонечко» м. Горохова. Щодня, тримаючись за руку мами, з цікавістю йшов до однолітків, любив казки і гру в м’яча.
2002 року він стає учнем Горохівської загальноосвітньої школи №1 імені Івана Франка. Першою вчителькою була Вікторія Касперська. Коли перейшов у старшу школу, класним керівником була Людмила Лук¢янівна Мудрак.
Зі спогадів класного керівника Людмили Лук‘янівни Мудрак
Його доброта була безмежною, і вона виявлялася в кожному його вчинку. Він завжди був готовий допомогти своїм однокласникам, підтримати їх у важку хвилину. Життєва енергія била ключем. У будь-якій ситуації був чесним.
В останню зустріч він розповідав про поранення і про те як у нього справи. Ми довго розмовляли, згадали шкільні роки. Він мені пообіцяв берегти себе і повернутися живим…Це єдина обіцянка, яку він не виконав.
Некролог однокласниці Іванни Кульган
Випускники Горохівського ліцею №1 ім. І. Я Франка 2014 року глибоко сумують з приводу непоправної втрати – загибелі нашого однокласника Героя України Доманського Ігоря.
Ігор навчався з нами протягом 11-ти щасливих шкільних років. Був хорошим другом, вірним товаришем, душею колективу. За будь-якої нагоди старався допомогти кожному: прибрати у класі, на шкільному дворі, щось полагодити або навіть дати добру пораду, чи підтримати словом. Після закінчення навчання продовжував спілкуватися з усіма однокласниками, цікавився нашими справами, розповідав про своє життя.
Не роздумуючи, Ігор став на захист України в перші дні повномасштабної війни. Протягом майже трьох років захищав усіх нас, боровся з клятим ворогом за майбутнє усієї країни, щоб ми могли спокійно працювати, втілювати в життя свої мрії та плани. Але доля розпорядилася по-своєму. На Донеччині наш мужній однокласник отримав поранення не сумісні з життям.
Герой назавжди залишиться в наших серцях доброзичливим, усміхненим, чесним, порядним, відповідальним, великим патріотом України.
Сумуємо разом із родиною, низько схиляємо голови у скорботі.
Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях!
Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас! Легких тобі хмаринок, друже!
Завершивши навчання у школі став студентом Нововолинського професійно-технічного училища №11, отримав спеціальність електрозварювальника.
Працював на станції технічного обслуговування автомобілів. У колективі був веселим, товариським, життєрадісним.
Був призваний на строкову службу 12 травня 2016 року, яку проходив на Яворівському військовому полігоні – заході України, розташований за 30 км на північний захід від Львова. Перебуває в підпорядкуванні Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. 2018 року завершив військову службу.
У перший тиждень війни, усі дзвінки мали певний смуток.
- На екрані висвітлився номер мого сина, і він усміхався із екрану, –пригадує мама розмову з сином
- Я все вирішив. Іду до військкомату.
- Ти все добре обміркував… Це не просте рішення… Це тяжкий вибір…
- Я впевнений у своєму виборі. Люблю тебе.
Пішов добровольцем.
Військова службу почав з 1 березня 2022 року. Був направлений до м. Луцька у військову частину 1141 – підрозділ у складі Західного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України. Військову підготовку проходив у м. Вараші.
Бригада отримала направлення на ведення бойових завдань поблизу Покровська. Під час виконання одного із військових завдань, вийшовши на позиції поблизу населеного пункту Удачне у Покровському районі Донецької області, були змушені повертатися до міста через замінування поля. Військові, ризикуючи своїм життям, здійснили операцію по захопленню ворога в полон. Продемонстрували високий рівень підготовки, вміння швидко оцінювати ситуацію, приймати рішення та ефективно діяти в умовах високого ризику. Вони використовують різні тактичні прийоми. Група українських військових взяла у полон декількох московитів. Попри ворожість противника, військові забезпечили полоненим належне поводження, надали медичну допомогу, гарантували їхню безпеку.
Війна… це страхіття, яке не описати словами.
Не розказував рідним багато, хвилювався за них, не хотів, щоб вони переживали.
Улітку 2024 року відбувся обстріл і наступ російських військових. На точці дислокації невеликої мобільного групи перебувало 5 солдат. Ситуація для усіх захисників була критична, поранення, контузії у побратимів. Ігор вдається до різних дій, щоб відвернути увагу ворога і врятувати своїх товаришів. Відкривши вогонь по ворогу, змусив зосередити увагу на собі. Вирушає у віддалене місце, щоб відвести військову групу від поранених побратимів. Втікаючи від переслідування, натрапив на невеликий колодязь, який допоміг сховатися. Після важкого бою Ігор опинився відрізаним від свого підрозділу. Коли небезпека минула, шукав можливості знайти українські групи військових, бо отримав поранення. Пересуваючись лісопосадками, протягом кількох днів, обирає густі чагарники, маскуючи своє місцезнаходження гілками та листям. Воду пив з калюжі. Найважчою порою була ніч. Він намагається зберегти бойовий дух, згадуючи своїх побратимів та вірячи в перемогу. Кожен день – це боротьба за життя, де важливі кожен крок, кожне рішення.
Почув голоси у посадці, прислухався… лунала українська мова. Після кількох днів напруги, страху та невизначеності, коли кожна хвилина була боротьбою за виживання, захисник відчуває, як тягар спадає з плечей. Це відчуття можна порівняти з виходом з темного лабіринту на світло.
Потрапив до захисників, які служили у Львівській механізованій бригаді. Бійці викликали автомобіль для евакуації. Зателефонували до мами розповісти, що син живий, але отримав поранення. Серце матері стискається від болю, але водночас наповнюється безмежним полегшенням. Її син живий! Ця звістка немов промінь світла у темряві невідомості. Але одразу ж її серце стискається від тривоги. Поранення. Що з ним? Наскільки вони серйозні? Материнська уява малює найстрашніші картини.
Проходив курс лікування у Дніпропетровську. Отримав відпустку. Приїхав ненадовго додому. Мама чекала сина, адже це єдина дитина, для якої завжди готова була пригорнути світ. Неодноразово передавала продукти харчування, військове спорядження, гроші.
Відпустка і реабілітація пройшла дуже швидко.
Повернувся на бойові позиції.
За інформацією Генштабу ЗСУ, 30 січня 2025 року на Покровському напрямку росіяни здійснили 40 спроб потіснити наших захисників із займаних позицій в районах населених пунктів Малинівка, Єлізаветівка, Водяне Друге, Новоторецьке, Промінь, Покровськ, Лисівка, Новоукраїнка, Удачне, Ясенове, Шевченко та Дачне. Сили оборони, стримуючи ворожий натиск, відбили 33 атаки противника на напрямку. Ворог зазнає значних втрат у живій силі. Українські захисники мужньо відбивають атаки ворога, демонструючи незламний дух та високий професіоналізм.
Останній бій Ігоря був саме 30 січня 2025 року. День розпочався з інтенсивних обстрілів, вибухів, які лунали з усіх боків. Захисник, разом з побратимами, вів вогонь у відповідь, намагаючись знищити ворожу техніку та піхоту.
Український солдат, стрілець другого стрілецького відділення третього стрілецького взводу, позивний «Павук», холодного кривавого 30 січня отримав важке поранення під час мінометного обстрілу позицій. Відправлений був у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені Мечникова.
Заграла знайома мелодія на телефоні.
– Такий пізній дзвінок, – подумала Майя Миколаївна.
- Вас турбує медсестра, Ігор Русланович Доманський, 1996 року народження ваш син?
- Так…
- Отримав важке поранення. Осколкове поранення голови. Операцію зараз не зможемо провести, бо він перебуває в комі.
Серце матері почало шалено битися, а дихання стало уривчастим. Вона уявляла найгірші сценарії, її охоплював жах від думки про те, що вона може втратити свою єдину дитину. Сльози котилися по її щоках, а руки тремтіли. Незважаючи на весь біль і страх, вона чіпляється за крихітну іскру надії. Вона молиться, благаючи Бога про диво, про те, щоб її син вижив. У понеділок планувала вирушити до сина в лікарню.
Чотири дні Ігор перебував у комі, лікарі намагалися нашого захисника привести до тями … не вдалося його урятувати…поранення було не сумісне з життям.
2 лютого 2025 року Горохівська громада зустрічала героя, який віддано служив у Національній гвардії, де заслужив повагу та шану своїх побратимів. Траурна хода розпочалася біля символічного хреста «Борцям за волю і незалежність України». Із сумом в очах і великою тугою Ігоря провадили в останню дорогу рідні, знайомі, друзі, побратими Національної гвардії.
Ліцеїсти Горохівського ліцею №1 імені Івана Франка, утворили живий ланцюг, у руках майоріли великі і малі прапори України. Останнім дзвінком відали шану захиснику України.
Похований у м. Горохові на Алеї героїв.
Ігор Русланович Доманський був справжнім патріотом, відданим сином України. Його героїзм та самопожертва назавжди залишаться в нашій пам’яті. Заради нашого майбутнього він віддав найцінніше – своє життя .
Вічна пам’ять та слава Герою України!
Автор учитель історії Горохівського ліцею №1 ім. І. Я. Франка, консультант ЦПРПП Горохівської міської ради Надія Володимирівна Фищук
Редактор учитель української мови і літератури Горохівського ліцею №1 ім. І. Я. Франка Тетяна Віталіївна Кульган
Редактор головного зображення Сафонік Інна Ігорівна начальник відділу організаційної та кадрової роботи Горохівської міської ради
