Сержант Калитка Олександр Георгійович – воїн, патріот, людина великої душі. Народився 10 серпня 1975 року в родині Калитки Георгія Миколайовича та Віри Антонівни. Його батьки були працьовитими, чесними людьми, які виховували своїх дітей у дусі поваги, любові до рідної землі та готовності допомагати іншим. Батько, Георгій Миколайович, був людиною сильної волі, завжди підтримував сина в його починаннях і навчав цінувати працю. Мати, Віра Антонівна, була лагідною та турботливою жінкою, яка прищепила Олександру доброту та щирість. Саме вона вчила його допомагати слабшим, бути відповідальним та не залишати друзів у біді. Її мудрість і тепло залишили в серці сина глибокий слід. З дитинства він був активним, любив футбол, майстрував годівнички для птахів і завжди виявляв турботу про довколишній світ. Шкільні роки Олександра пройшли в ЗОШ I-III ст. №1 ім. І.Я. Франка – місці, де він отримав не лише знання, а й міцні життєві принципи. Тут він ріс, формувався як особистість, мав друзів і вчився бути відповідальним. Школа була для нього другою домівкою, де кожен урок та кожен учитель залишали слід у його серці. Він завжди відзначався допитливістю, повагою до вчителів і особливою добротою до однокласників. Закінчив навчання у 1992 році, але пам’ять про ті роки та людей, які його підтримували, проніс через усе життя. Його класним керівником у старших класах була Нарихнюк Лариса Іванівна, з якою він підтримував теплі стосунки навіть після школи, знаходячи в них розуміння та підтримку, особливо після смерті матері. Лариса Іванівна була не просто вчителем, а наставницею, яка завжди знаходила правильні слова підтримки. Вона вірила в Олександра, надихала його на саморозвиток та залишалася для нього світлом навіть у найтемніші часи. Їхні розмови про життя, про боротьбу, про важливість честі та відданості залишили глибокий слід у його серці. Саме вона стала тією людиною, до якої він міг звернутися з будь-яким питанням, знаючи, що отримає щирий і мудрий відгук.
Олександр був людиною, яка не тільки жила своїми інтересами, а й захоплювалася спортом. Він мав старшого брата, Ростислава Георгійовича Калитку, який також служив у Збройних Силах України, мав звання старшого сержанта. Ростислав завжди був для Олександра прикладом мужності та відповідальності. Брати підтримували один одного у найважчі моменти, адже між ними існував не лише кровний зв’язок, а й глибока братерська дружба. Разом вони ділили радість перемог і біль втрат, допомагали один одному словом і справою. Ростислав пишався молодшим братом, його сміливістю та відданістю Україні, і ця гордість залишиться з ним назавжди.
Сашкове хобі – риболовля, яка дарувала йому спокій та відчуття єднання з природою. Футбол став його пристрастю, а гра в команді «Озерці» принесла йому визнання як кращого гравця. Після школи він опанував професію водія, навчався в ДОСАФ і вступив до школи сержантів у Чернівцях, де загартовувався як майбутній захисник Батьківщини.
Коли розпочалася війна, Олександр не вагаючись став на захист незалежності України. Добровільно вступив до лав Збройних Сил України, отримавши позивний «Кабан». Його бойовий шлях розпочався на Луганщині, а згодом доля привела його на передову Донецької області. Був поранений, контужений, лікувався в госпіталі Львова, страждав від астми, але не залишив службу. Його серце билося в унісон з його побратимами, а вірним другом у бою залишався Русь Валерій, з яким вони разом пройшли пекло АТО.
За свою відданість та мужність сержант Калитка Олександр Георгійович був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (указ Президента від 17 лютого 2016 року № 53/2016). Посвідчення учасника бойових дій серії УБД № 068533 було свідченням його мужності та відданості Батьківщині, знаком того, що він пройшов крізь труднощі війни, захищаючи свою землю та народ.
Він був добрим, чуйним, відповідальним, наполегливим. Людина, яка ніколи не здавалася, яка йшла вперед, незважаючи на біль і втому. Після всіх випробувань війни він повернувся додому, та бойові рани, пережите взяли своє. 19 липня 2022 року його серце зупинилося. Олександр відійшов у вічність, але залишив по собі глибокий слід у пам’яті рідних, друзів та побратимів. Його життя – це історія відданості, сили духу та незламності, яка буде жити у серцях тих, хто його знав.
Автори: Кулай Майя Сергіївна, заступника директора з НВР Горохівського ліцею №1 ім. І.Я. Франка,
Рубель Богдан Євгенович, учитель художнього мистецтва Горохівського ліцею №1 ім. І.Я. Франка.
Редактор головного зображення Сафонік Інна Ігорівна начальник відділу організаційної та кадрової роботи Горохівської міської ради