ВТРАТИВШИ НА ВІЙНІ СТАРШОГО СИНА, ПІШОВ ЗАХИЩАТИ ТРЬОХ МОЛОДШИХ…
Народився 8 лютого 1965 року в селянській родині. У родині шанували землю, яка давала їм заробіток і працьовитих людей. Майже усе своє життя він перебував у селі Підбереззя.
У 1981 році закінчив 8-й клас місцевої школи, протягом 1981-1983 років продовжив навчання у ПТУ-27 м. Берестечка , здобув спеціальність «тракторист –машиніст», потім навчався в технікумі механізації сільського господарства м. Володимир – Волинського.
Віталій у селі отримав прізвисько «професор», бо добре розбирався у сільськогосподарських технічних засобах.
У 1985-1987 роках працював трактористом Горохівської сільгоспхімії, потім, 1988-1989 роках, – робочим під землею на шахті №3 м. Червонограда Львівської області, у 1990-2000 – трактористом місцевого колгоспу. Коли ж відбулася реформа й селянам почали наділяти землю, почав працювати разом з батьком на своїй землі – став одноосібником.
Одружений, мав чотирьох синів. «За дітей я – грудьми. Піду воювати, щоб вони добре жили, щоб в Україні настав мир», – казав Віталій Маковський, вирішивши добровільно підписати контракт і піти на службу в ЗСУ. До цього його великою мірою спонукали ще й батьківські почуття.
Зі спогадів його сестри, Тишко (Маковської) Галини: « У зоні бойових дій АТО воював із російськими загарбниками найстарший син Віталія – Степан. Він повернувся з Донбасу хворим і в березні 2019 року помер. Через місяць після похорону мого племінника брат вирішив іти на війну».
26 квітня 2019 року Маковський підписав контракт на проходження військової служби у в\ч А1008- 14 окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого згідно військової спеціальності механіка–водія у званні солдата. Вишкіл проходив на полігоні біля с. Тучина Рівненської області.
Упродовж 7-ми місяців 2019 року виконував завдання на території Луганської області біля с. Трьохізбенка. Служив Віталій Маковський водієм у взводі технічного забезпечення одного з батальйонів 14-ої бригади. На обладнаному під евакуатор «Уралі» вивозив з передової підбиту військову техніку. А потім ще й ремонтував її, в нагоді стали «професорські» знання, механізаторський досвід та неабиякий хист механіка.
Бійці 14 бригади, а разом з ними й Віталій, приїхали зі Сходу на ротацію у м. Володимир 22 грудня 2019 року. Воїн отримав відпустку на 10 днів . Помер вдома під час відпустки 12 січня 2020 року від ішемічної хвороби серця.
Поховали солдата в його рідному селі Підбереззя. У нього залишилася старенька мати, дружина та троє синів.
Заступник командира батальйону з морально – психологічного забезпечення підполковник Петро Гаркуша, якого останнім часом возив Віталій, розповідав на похороні, що чоловік мав золоті руки та ставив на колеса те, що здавалося металобрухтом. Про свого солдата він відгукувався тільки з позитивного боку , розповідав, що той мав повагу серед товаришів за надійність, працьовитість, доброту і щирість. Говорив , що Віталій не сяде за кермо, поки не закрутить в «вилікуваній» ним БМП останню гайку.
Його сестра, Галина Тишко, розповіла у своїх спогадах таке: «Тяга до техніки у нього проявилася ще під час навчання в школі. Був такий випадок , коли батько захворів, то 15-річний брат замінив його на тракторі. А ще він дуже любив читати . У сільській бібліотеці, мабуть, не залишилося жодної книжки, яку б не прочитав Віталій. А ще брат дуже любив і оберігав мене, бо я ж була молодшою на п’ять років…».
Віталій Маковський пішов у ЗСУ, щоб захистити свій рідний дім, свою землю, своїх дітей. Він – людина праці , йшов оберігати спокій і мирну працю своїх односельчан, своєї сім’ї. І це –найсильніша мотивація, яка спонукає наших воїнів робити усе, що від них залежить, часто на межі своїх можливостей, щоб наблизити Перемогу .
Список використаних джерел
1.Дідик О.І. Не забудьмо, якою хорошою і трудолюбивою людиною був захисник України Віталій Маковський. Горохівський вісник. 2020. 23 січн.(№ 4). С.1-2.
Автор заступник директора з виховної роботи Шевчик Валентина Петрівна
Редактор учитель української мови Кунчик Тетяна Степанівна
Спогади рідної сестри Тишко (Маковської) Галини Анатолівни
Рішення брата підписати контракт зі ЗСУ на проходження військової служби не було спонтанним. У зоні бойових дій АТО\ООС воював із російськими загарбниками найстарший син Віталія – Степан. Він повернувся з Донбасу хворим і в березні 2019 року помер. Через місяць після похорону мого племінника брат вирішив іти на війну.
Віталій любив тварин. У нас вдома була пара коней, коли помер наш батько, то Віталій за ними добре доглядав. Сім’я мала у власності шість гектарів землі. Основний тягар по їх обробітку лягала на коней. Коли у селі стали частіше використовувати трактори для обробітку землі, люди почали продавати своїх коней. Віталій же не зміг позбутися своїх підопічних . Як не просила дружина продати коней, а купити трактора, брат кожного разу категорично відмовлявся, бо дуже звик до них, а вони були наче прив’язані до нього.
Ще одна його любов –техніка. Тяга до техніки у нього проявилася ще під час навчання в школі. Був такий випадок: коли батько захворів, то 15-річний брат замінив його на тракторі. Навіть прізвисько у селі він отримав –«професор» за його вміння швидко знайти причину поломки трактора і, вміння його відремонтувати .
А ще він дуже любив читати . У сільській бібліотеці мабуть не залишилося жодної книжки, яку б не прочитав Віталій.
Я відчувала, що брат дуже мене любить і оберігає, можливо, через те, що я була молодшою за нього на п’ять років…
Отож, у 2019 році Віталій підписав контракт терміном на три роки з 14 бригадою. Відбув три місяці військового вишколу на Рівненському полігоні, потім 7 місяців разом зі своїми побратимами з бригади перебував у зоні ООС у Луганській області біля села Трьохізбенка.
Розповідав, що місцеві жителі ставилися до них дуже добре, підгодовували їх, а вони ділилися з жителями сіл , так званої «сірої зони», своїми сухпайками. Із сумом брат згадував про дітей , які залишилися там жити разом зі своїми батьками. У селі була 9- річна школа. Брат розповідав, що ці діти виглядали змученими, у їхніх очах читався страх, тому наші воїни часто бували в школі, привозили солодощі, спортивний інвентар.
Під час перебування у зоні ООС Віталій знайшов собі нового чотирилапого друга – собаку Кузю. З ним він ділив своє ліжко й їжу. Коли бригада від’їжджала додому на ротацію, то Кузю брат не зміг залишити і забрав із собою. З Луганської області бригада добиралися довго- три доби. Виїхали 18 грудня, а у Володимир приїхали 22 грудня. І всю дорогу Кузя був зі своїм господарем.
22 грудня – у селі храмове свято. Цього дня брат зателефонував. Я зраділа, коли почула його голос, бо уже знала, що 14 бригада їде додому на ротацію. А виявилося, що брат із побратимами і собакою уже в селі . Цього дня у нашій родині було подвійне свято.
Брат у відпустку приїхав додому 2 січня, раптово помер 12 січня.
Коли брат помер, то собака ніби зрозумів, що його уже немає серед живих, бо цілу ніч вив. Коли на другий день після похорону ми прийшли на могилу до брата, то побачили біля неї його вірного друга – собаку Кузю.
Ось така дружба.
Спогади взяті Шевчик Валентиною Петрівною , 20.05. 2023 року.
Редактор учитель української мови Кунчик Тетяна Степанівна
Редактор головного зображення Сафонік Інна Ігорівна начальник відділу організаційної та кадрової роботи Горохівської міської ради
