Редчук Дмитро Дмитрович

У мальовничому селі Звиняче, що розкинулося на теренах Горохівщини, в родині залізничників Дмитра та Наталії Редчуків 16 грудня 1987 року народився син Дмитро, якому судилося стати справжнім патріотом своєї землі. Атмосфера залізниці пронизувала кожен день маленького Дмитрика. З раннього дитинства він вбирав у себе розповіді батьків про нелегку, але важливу працю на сталевих магістралях, чув гудки потягів і не раз спостерігав за локомотивами, що проносилися повз.

Він бігав сільськими вулицями з однолітками, досліджував навколишні ліси та поля, не пропускаючи жодної можливості виплеснути свою енергію. Жвавий характер та весела вдача робили його душею кожної компанії. Дмитро зростав відповідальною людиною, завжди готовий прийти на допомогу друзям та рідним, проявляючи щиру турботу та співпереживання, серйозно ставився до важливих речей.

Виховання Дмитра було тісно пов’язане з цінностями, які панували в родині: працелюбство, відповідальність, взаємодопомога. Батьки вчили хлопця бути чесним, справедливим та ніколи не залишатися байдужим до чужої біди.

Звиняченська середня школа стала для Дмитра Редчука місцем здобуття знань, простором для розкриття його допитливої натури. Навчання давалося легко, він виявляв щирий інтерес до різних предметів, особливо до історії та географії, які, можливо, підживлювали його дитячі уявлення про далекі подорожі, навіяні залізничною романтикою. Вчителі згадували його як старанного та допитливого учня, завжди готового до дискусій та нових знань.

Він був одним із лідерів, відзначався швидкістю, наполегливістю та вмінням знаходити спільну мову з товаришами. Шкільні роки Дмитра були сповнені не лише навчанням та спортом, а й веселими пригодами та цікавими моментами. З однокласниками влаштовували різноманітні ігри та розваги на перервах та після уроків.

Звиняченська школа стала для Дмитра не просто місцем навчання, а й осередком дружби, спортивних досягнень та незабутніх моментів, які назавжди залишилися в його серці. Саме тут формувалися його комунікативні навички, вміння працювати в команді та лідерські якості, які згодом стали йому в нагоді в професійному житті та у відповідальний час захисту Батьківщини. Шкільні роки у Звинячому були важливим етапом у становленні Дмитра Редчука як особистості, заклавши міцний фундамент для його майбутніх звершень.

У 2008 році закінчив Львівський технікум залізничного транспорту за спеціальністю «Монтаж, обслуговування та ремонт автоматизованих систем керування рухом на залізничному транспорті» і здобув кваліфікацію техніка-електромеханіка. Навчання продовжив у Харківській державній академії залізничного транспорту, яка стала для Дмитра Редчука наступним важливим етапом у житті, логічним продовженням його дитячої любові до залізниці, закладеної в рідному селі. Студентські роки були часом активного навчання, становлення професійних навичок та формування світогляду. Навчання відкрило перед Дмитром глибокий та багатогранний світ залізничної справи. Він із захопленням опановував теоретичні знання з різних дисциплін, пов’язаних з організацією руху, експлуатацією залізничного транспорту, колійним господарством та іншими важливими аспектами галузі. Лекції досвідчених викладачів, практичні заняття в лабораторіях давали йому ґрунтовні знання та розуміння складних технологічних процесів. Саме в академії Дмитро здобув цілий ряд важливих професійних навичок. Він навчився аналізувати технічну документацію, розробляти технологічні процеси, приймати обґрунтовані рішення в складних ситуаціях, працювати з технічними пристроями та обладнанням. У 2014 році закінчив Українську державну академію залізничного транспорту і отримав вищу освіту за спеціальністю «Телекомунікаційні системи та мережі» та здобув кваліфікацію інженера з телекомунікаційних систем.

Подальша його професійна діяльність проходила на Рівненській дистанції Львівської залізниці Звиняче. Розташована на північній околиці села Звиняче Луцького району Волинської області. Станція відкрита 1925 року під час будівництва залізничної лінії Луцьк – Підзамче. На станції зупиняються приміські поїзди сполученням Ківерці – Стоянів. Його товариський характер, щирість та готовність допомогти створювали в колективі атмосферу взаємоповаги та підтримки. Колеги цінували його за професіоналізм, працелюбність та позитивний настрій.

У 2015 році прийняв свідоме рішення стати добровольцем. Ситуація в зоні АТО на сході України під час служби залишалася напруженою та характеризувалася постійними бойовими зіткненнями. Після відносно спокійного періоду, інтенсивність обстрілів та бойових дій знову зросла. Воїни ЗСУ тримали оборону на вже зайнятих позиціях, запобігаючи подальшому просуванню противника вглиб української території. Дмитро виконував різні завдання. Разом з побратимами облаштовували інженерні споруди, підтримували в бойовій готовності техніку та озброєння, вели спостереження та здійснювали вилазки, перебували на постійному чергуванні. Бойовики та російські гібридні сили регулярно здійснювали спроби штурму українських позицій із застосуванням різного озброєння, включаючи міномети, артилерію, танки та стрілецьку зброю. Українські військові відбивали ці атаки, завдаючи ворогу втрат.

За військову службу під час АТО/ООС отримав військові відзнаки. «За участь в Антитерористичні операції» – державна нагорода України, відзнака Президента України, що встановлена з метою гідного відзначення осіб – захисників суверенітету та територіальної цілісності України під час проведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях. Медаль «Захисникам Вітчизни» – державна нагорода України для нагородження ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, осіб, які брали участь у визволенні України від нацистських загарбників, та інших громадян України за виявлені у захисті державних інтересів особисті мужність і відвагу, зміцнення обороноздатності та безпеки України.

У грудні 2016 року відбулася зустріч у стінах рідної школи. Під час чаювання він поділився враженнями від пережитого. Дмитро розповідав про воєнні будні, про дорогих і близьких йому друзів, які служать разом із ним. Він – скромна і глибокої душі людина, яка не хизується важливістю своєї служби, надзвичайними її якостями. Учні задавали воїну чимало запитань, щиро подякували Дмитру, а в його особі і всім захисникам Вітчизни, за їхній ратний подвиг, висловили сподівання на те, що військові дії на Сході країни якомога скоріше завершаться і в Україні настане мирне життя. У знак подяки за теплу й цікаву бесіду діти подарували квіти та теплі побажання Дмитру Редчуку. У свою чергу Дмитро подякував учням за теплий прийом і подарував школі свій бойовий прапор. Такі зустрічі залишають у юних душах віру у краще майбутнє України і нестримне бажання бути схожими на тих, хто зараз захищає суверенітет, свободу і цілісність нашої держави.

2021 рік став особливим у житті Дмитра. Приїхавши в Горохів до друзів, познайомився із Тетяною Сабан, вчителькою Горохівського ліцею №1 ім. І. Франка. Початок їхнього спілкування характеризувався певною дистанцією, що є природним на перших етапах знайомства. Вони придивлялися одне до одного, намагаючись краще зрозуміти особистість співрозмовника, його цінності та погляди на життя. Дмитро був вражений щирістю, добротою та жіночністю Тетяни, йому подобалося її почуття гумору, інтелект, спільні погляди на життя. Тетяна, у свою чергу, цінувала в Дмитрові його мужність, відповідальність, доброту та впевнену вдачу. Кожне побачення ставало ще однією цеглинкою у фундаменті їхніх майбутніх стосунків, наповнюючи їхні серця теплом та надією на спільне щастя. Мріяли, цінували один одного, будували плани на майбутнє.

Ранок 24 лютого 2022 року розрізав тишу України оглушливим звуком вибухів, що докотилися звідусіль, несучи з собою жахливу звістку про повномасштабне вторгнення. Цей день став водорозділом для кожного українця, і для Дмитра Редчука він пролунав особистим громом, пробудивши найглибші почуття патріотизму та відповідальності за свою Батьківщину. Він не шукав слави чи нагород, його єдиним прагненням було захистити найдорожче. У цей визначальний момент став одним із тих, хто безстрашно став на шляху ворога, демонструючи незламну волю українського народу до свободи та самовизначення. Його вчинок став втіленням мужності та відданості, прикладом для наслідування та символом незламного духу українського воїна.

Залізнична галузь, де працював Дмитро, надавала йому право на броню, проте він обрав службу в Збройних Силах України.

Був зарахований до 118 окремої механізованої бригади. Позивний «Мітяй». Підрозділи механізованих військ виконували завдання щодо утримання зайнятих районів, рубежів і позицій, відбиття ударів противника, прориву оборони противника, розгрому його військ, захоплення важливих районів і об’єктів, діяли у складі морських та повітряних десантів..

Займався налагодженням та підтриманням стабільного і безпечного зв’язку між підрозділами бригади, командуванням та іншими необхідними службами. Це включало роботу з різними засобами зв’язку: радіостанціями, провідними лініями, супутниковим зв’язком. Відповідав за налаштування апаратури, забезпечення її працездатності, передачу та прийом інформації. Як військовослужбовець механізованого батальйону залучався до виконання бойових завдань, таких як оборона позицій, участь у розвідувальних діях або підтримці наступу.

Війна і життя… Велике випробування випало на життєву долю молодої пари Дмитра і Тетяни.

Наш Герой зробив пропозицію і 8 березня 2022 року вони одружилися. Серед жахіття війни, у вирі тривог та невизначеності цей сміливий та зворушливий крок став символом незламності духу, віри в майбутнє та прагнення до світла навіть у найтемніші часи. Це було рішення двох люблячих сердець не дозволити війні зруйнувати їхнє щастя, а навпаки – знайти в ньому ще більшу опору та сенс. Вони дивилися в майбутнє з надією, мріючи про мирні часи, коли зможуть сповна насолодитися своїм сімейним щастям. Невдовзі була чудова новина – в них народився син Михайло.

Маленький Михась, справжній вихор енергії та цікавості, приніс у дім Дмитра та Тетяни нову хвилю радості та безмежної любові. Його поява стала променем світла в їхньому житті, сповненому випробувань.

Дмитро під час короткої відпустки ніжно торкався крихітних та безпорадних ручок та ніжок, які міцно хапалися за татові пальці, даруючи відчуття неймовірної ніжності. А коли він ворушив ними уві сні, Дмитру здавалося, ніби син танцює свій власний, ще незрозумілий, але такий чарівний танок життя. Він міг годинами спостерігати за тим, як Михась пізнає світ, і в цьому знаходив особливу розраду та натхнення. У маленькому Михасеві Дмитро бачив продовження себе, надію на майбутнє та безмежну цінність життя. Батько розумів, що тепер несе відповідальність не лише за себе, а й за свого сина та його матір. Це додавало йому сили та рішучості у всіх його діях.

Дмитро змушений повернутися на лінію фронту. Разом з побратимами виконували бойові завдання поблизу населеного пункту П’ятихатки Василівського району Запорізької області. У квітні 2023 році російські війська регулярно здійснювали обстріли населених пунктів Запорізької області, включаючи райони, що знаходяться поблизу лінії фронту, з використанням артилерії, мінометів, РСЗВ та авіації. На лінії зіткнення тривали позиційні бої, сторони намагалися утримувати зайняті рубежі та періодично здійснювали спроби покращити своє тактичне положення. Обидві сторони проявляли активність у веденні розвідки та діяльності диверсійно-розвідувальних груп.

Попри постійні ворожі атаки, головним завданням Дмитра та його підрозділу було утримання зайнятих рубежів. Це включало пильне спостереження за діями противника, облаштування укриттів (бліндажів, окопів), їхнє укріплення та маскування. Вони повинні були бути готовими до відбиття можливих штурмів у будь-який момент. Для ефективної координації дій з іншими підрозділами та командуванням безперебійний зв’язок був критично важливим. Дмитро, як зв’язківець, відігравав ключову роль у забезпеченні цього зв’язку, навіть під обстрілами, ризикуючи життям для передачі важливої інформації.

10 липня 2023 року розпочався мінометний обстріл позицій – це вид артилерійського вогню, який ведеться з мінометів, зброї, що призначена для стрільби на невеликі відстані. Міни летять по високій дугоподібній траєкторії, що дозволяє вражати цілі, які знаходяться в укриттях або за перешкодами, недоступними для прямої наводки артилерії чи танків. Мінометний обстріл може бути раптовим, оскільки міномети мобільні та їх важко виявити заздалегідь, порівняно з крупнокаліберною артилерією. Звук випуску міни може не бути гучним, а висока траєкторія ускладнює визначення точного місця знаходження міномета до моменту падіння міни.

Дмитро отримав осколкове поранення, втратив багато крові, але по рації повідомив місцезнаходження своєї групи, чим врятував життя побратимів. Скривавлений, з пекучим болем від осколкового поранення, коли власне життя висить на волосині, він знайшов у собі мужність думати не про себе, а про своїх побратимів. Його голос, можливо, тремтів від слабкості, але в ньому звучала рішучість. Він боровся з фізичним болем, щоб виконати свій обов’язок, щоб врятувати тих, з ким пліч-о-пліч дивився в очі небезпеці. У ці хвилини Дмитро став не просто воїном, а ангелом-охоронцем для своїх товаришів.

16 липня 2023 року траурний кортеж повільно пропливав вулицями, несучи найдорожчий скарб – сина, люблячого чоловіка, батька, Героя, який віддав своє молоде життя за нашу свободу. У повітрі висіла важка тиша, яку розривали лише скорботні мелодії оркестру та тихі ридання рідних і мешканців громади. Люди стояли вздовж дороги, схиливши голови, проводжаючи в останню путь свого захисника. В очах кожного читався біль втрати, вдячність та безмежна повага до подвигу полеглого воїна.

Герою відкрито дві меморіальні дошки: на будинку, де він жив, і на стіні школи в селі Звиняче.

Сину Дмитра було вісім місяців… Зараз Михасик впізнає обриси тата на Алеї Героїв у рідному Горохові, серед могил на кладовищі.

Указом Президента України від 7 квітня 2024 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) – нагорода, що увіковічує його відвагу та самопожертву.

23 серпня у День Державного Прапора дружина та син Героя отримали цю нагороду. У той момент, коли синьо-жовтий стяг гордо майорів над країною, вони стояли, сповнені болю та гордості. В їхніх очах відбивалися спогади про коханого чоловіка та батька, про його усмішку, його тепло, його силу. Для дружини та сина – це момент, коли їхня особиста втрата перетворилася на національну пам’ять. Нагорода, яку вони тримали в руках, не просто метал – символом його безсмертного подвигу, символ його любові до України.

Кожен промінчик сонця, що відбивався від ордена в руках рідних, здавалося, шепотів слова вдячності від імені всієї країни.