Київщина, Обухівський район, давнє поселення Витачів, з крутих схилів відкривається безмежний простір Дніпра. Широка водна гладь, що виблискує на сонці, здається нескінченною. Могутня ріка плавно несе свої води, відображаючи у своїй дзеркальній поверхні блакитне небо з пливучими хмарами. Вдалині можна розгледіти заплавні луки, острівці з густою зеленню. Мальовнича Україна… Тут народився син, брат, чоловік, Герой, який ввібрав у себе силу рідної землі, проніс її у своєму серці крізь усе життя і віддав найцінніше, захищаючи цю саму землю від ворога.
У сім’ї Надії Володимирівни та Миколи Антоновича Фесенків 17 липня 1976 року народився син Андрій. У Андрія була старша сестра Наталя. Дитинство малого Андрія проходило серед мальовничих краєвидів у місці з історичним духом.
Особливо теплими спогадами були вечори, проведені із бабусею Галиною, яка вплинула на життєву позицію внука. Її голос був сповнений безмежної любові.Бабуся Галина була не просто берегинею домашнього вогнища, а й майстерною ткалею дитячої душі, вплітаючи в канву його світогляду нитки мудрості та доброти.Вона розповідала казки про зачаровані ліси та відважних лицарів, розкривала перед ним таємницю простих істин, де добро завжди перемагає, а співчуття є найсильнішою зброєю.Її пісні, тихі та мелодійні, здавалися колисковою самого Дніпра. Саме ці вечори, оповиті м’яким світлом лампи, сформували глибоке розуміння цінності людських стосунків, співчуття та незламної віри у справедливість.
Навчався у Витачівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів. Любив футбол, був активний, товариський, мав багато друзів.
У 1995 ріці завершив навчання у Київському будівельному технікумі транспортного виробництва.
У 2002 році закінчив Національний аграрний університет, здобув вищу освіту та спеціальність інженера-енергетика. За спеціальністю працював у сільськогосподарському кооперативі, на виробництві.
Був хорошим фахівцем, займався проєктуванням, встановленням та обслуговуванням енергетичних систем. Його робота включалатехнічне обслуговування, діагностику стану обладнання та усунення несправностей, для того щоб обладнання працювало надійно та ефективно.
Як колега Андрій завжди вирізнявся відповідальністю та професіоналізмом. Він був пунктуальним і старанним у виконанні своїх обов’язків, завжди доводив розпочату справу до кінця. У трудовому колективі його цінували, часто зверталися за порадою та допомогою, знаючи, що він завжди готовий підтримати та поділитися досвідом. Був комунікабельним і доброзичливим, легко знаходив спільну мову з колегами, створюючи в колективі атмосферу взаємоповаги та співпраці. Він не цурався брати на себе відповідальність у складних ситуаціях і завжди шукав оптимальні рішення для досягнення спільного результату.
Від діда до батька, передавалися секрети бджолярства. Андрій був справжнім заклинателем бджіл, пасічником з особливим даром. Його пасіка на дніпровських схилах гула від працьовитих комах. Він захоплено розповідав про дивовижне життя комах, про сонячний мед, що пахне квітами рідної землі.
Історія кохання Андрія і Оксани почалася з випадкового «привіт» у безмежному просторі Інтернету, де серед тисяч профілів їхні шляхи несподівано перетнулися. Листування дало можливість зрозуміти і відчути душевну спорідненість, яку довго шукали. Їхні стосунки будувалися на глибокій повазі один до одного, на розумінні цінності кожного прожитого дня. Вони цінували, підтримували один одного в усіх починаннях.
Серпневий день 2021 року став тією особливою миттю, коли дві долі сплелися в одну. Коли вони увійшли до зали, їхні погляди зустрілися, і в цьому мовчазному обміні було сказано більше, ніж будь-якими словами. У погляді Андрія відбивалася глибока любов, ніжність і рішучість оберігати її щастя, завжди бути поруч.
Разом вони насолоджувалися тихими вечорами на пасіці, де гудіння бджіл створювало мелодію їхнього спільного щастя. Оксана стала не лише його коханою дружиною, а й вірною помічницею, яка розділяла його пристрасть до цих дивовижних комах.
За порадою до Андрія зверталися досвідчені пасічники, вважали його думку авторитетною. Мед купували партіями, оптом. Найбільш смачним був мед з акації. У 2022 році зібрав медогон гречаного меду, якого не було вже 15 років. Вуликів було за 30, у саду під розлогими деревами, де були соковиті вишні, і пахучі яблуні, і смачні шовковиці, розташував свою пасіку. Вмів робити все: вулики, рамки, реманент.
Бджілки, як і будь-які інші живі організми, схильні до різних захворювань. Ці хвороби можуть вражати як дорослих бджіл, так і їхній розплід, і призводити до ослаблення або загибелі бджолиної сім’ї, так сталося на пасіці весною 2023 року. Бджоли гинули влітку, восени, немов відчували, що господар їх покине.
У січні 2024 року Андрій отримав сповіщення, що призивається на військову службу. Відчуття були змішаними: тривога за майбутнє, усвідомлення відповідальності та готовність стати на захист країни. Ні на мить не відчував сумнівів, і не намагався відмовитися від свого обов’язку. З 7 лютого військову підготовку проходив на Чернігівщині. Знайомство з військовою справою починалося з азів стройової підготовки, вивчення статутів та правил поведінки військовослужбовців. Далі програма ускладнювалася: тактична підготовка, де відпрацьовувалися дії в різних бойових ситуаціях; вогнева підготовка, під час якої опановували різні види зброї та вчилися влучно стріляти; інженерна підготовка, що включала основи мінно-вибухової справи та обладнання оборонних споруд; медична підготовка, де навчали надавати першу допомогу в умовах бою. Кожен день був випробуванням на витривалість, силу волі та здатність швидко навчатися.
Наприкінці березня 2024 року на полігон, де тривала підготовка, прибув військовий із позивним «Борода» з ІІІ окремої штурмової бригади. Його візит мав важливу мету – відбір особового складу до бойової бригади, адже до лав цього підрозділу потрапляють лише високомотивовані та сильні духом бійці, готові до постійного вдосконалення та важких боїв з ворогом на передовій. Добровольців, які хочуть служити в цій бригаді не бракує. Тоді, під час знайомства з «Бородою», Андрій справив враження відповідальної та серйозної людини і відразу потрапляє в штат бригади. Купивши квиток у Києві, вирушає на східні позиції дислокації військ ЗСУ. Проходить посилене медичне навчання. В умовах постійної загрози та можливих поранень, знання з надання першої медичної допомоги набували особливої цінності. Інструктори, військові медики, передавали свій досвід, навчаючи швидко та ефективно діяти в критичних ситуаціях. Програма навчання була всебічною. Він опановував основи анатомії та фізіології, вчився розпізнавати різні види поранень та травм, зупиняти кровотечі, накладати пов’язки та шини, проводити серцево-легеневу реанімацію.
Поряд із посиленим медичним навчанням, йому також доводилося виконувати обов’язки водія. Одного разу, під час короткої телефонної розмови з дружиною, в його голосі прозвучало щире здивування. Він розповідав про особливість автомобіля, який йому доводилося водити – кермо розташовувалося з правої сторони. Це було незвично після звичних ліворульних машині, потребувало певної адаптації та уважності.
Андрій також поділився з дружиною спостереженнями, які його неабияк вразили. Молоді бійців, які нещодавно прибули на позиції, мали велике почуття патріотизму, який був потужною рушійною силою, але не розуміли реалій війни.
19 квітня 2024 року вперше вийшов на позиції. Після періоду навчання та підготовки теорія нарешті мала зіткнутися з суворою реальністю війни. Відчуття були складними: хвилювання, напруга, але водночас і рішучість виконати свій обов’язок. Дорогою до позицій панувала особлива тиша, яка здавалася ще більш гнітючою на фоні усвідомлення того, що чекає попереду. Кожен звук – шелест листя, віддалений гул техніки – сприймався загострено. Серце билося частіше, а думки мимоволі поверталися до рідних, до мирного життя, яке залишилося позаду.
Бойові завдання доводилося виконувати на гарячих територіях Харківщини та Луганщини. Серед побратимів він швидко завоював авторитет і повагу, до нього ставилися як до старшого товариша, мудрого порадника. Вони ж придумали для нього позивний «Фес». Його вмілі руки, здавалося, могли полагодити будь-що. Під час постійних переміщень та зміни позицій, коли потрібно було облаштувати побут з нуля, саме його навички ставали незамінними. Він вправно ремонтував поламані котли, налагоджував роботу генераторів та іншої техніки, створюючи хоч якийсь затишок у суворих військових умовах.
При цьому Андрій мав дивовижну здатність знаходити спільну мову з людьми різного віку. Він легко спілкувався як з досвідченими бійцями, так і з цивільним населенням, проявляючи щиру зацікавленість та доброту. В Ізюмі, де тимчасово розташовувалися військові, маленька, сусідська дівчинка тягнулася до нього, відчуваючи його щирість та доброзичливість і одного разу, коли підрозділ змінював місце дислокації вона несміливо простягнула йому складений навпіл клаптик паперу – дитячий малюнок, виконаний кольоровими олівцями. Він щиро подякував дитині, розгорнув малюнок, уважно його розглянув, а потім обережно згорнув і поклав до кишені своєї військової форми. Після трагічної загибелі Андрія, коли його особисті речі повернули дружині, вона знайшла той самий згорнутий клаптик паперу, який став безцінною пам’яттю про чоловіка-воїна, його доброту, людяність.
13 травня стало чорною датою. «Фес», «Комбо» та «Їжак» отримали позапланове завдання. Вони швидко зібралися і вирушили на багі, легкій та маневреній машині, яку часто використовували для швидкого пересування між позиціями. Ніхто з них не підозрював, що ця поїздка стане останньою. Вони мчали по розбитій дорозі, пил здіймався за колесами. У повітрі відчувалася напруга, звична для прифронтової зони, але ніщо не віщувало біди. До своїх позицій вони так і не доїхали. Раптово тишу розірвав оглушливий свист, за яким миттєво пролунав потужний вибух. Відбувся приліт ворожого снаряда. Удар був нищівним.
Дружина отримала страшну звістку про те, що її чоловік пропав безвісти. Оксана жила в тривожному очікуванні, сподіваючись на диво, на помилку. Кожен телефонний дзвінок, кожне повідомлення викликало в її серці то крихку надію, то пекучий страх. Проте час минав, а звісток про чоловіка не було. Їй повідомили, що є ймовірність через ДНК тест відшукати Андрія серед тіл загиблих військових, яких евакуювали з даної позиції до Дніпра. Земля пішла з-під ніг. Відчуття нереальності подій, холодний жах скували її. Вона не хотіла вірити, відмовлялася приймати цю страшну реальність. Дорога здавалася нескінченною. У дорозі перед її очима промайнули спогади про щасливі миті їхнього спільного життя, про його тепло, турботу, про ту щиру посмішку, яку вона більше ніколи не побачить. Кожна згадка завдавала нестерпного болю, але водночас давала сили йти далі.
Прибувши до Дніпра, вона опинилася в атмосфері скорботи та людського горя. У стінах моргу панувала важка тиша, наповнена невимовним болем родин, які також приїхали в пошуках своїх близьких. Зібравши всю свою мужність, Оксана переглянула запропоновані фотографії тіл… Немає слів, щоб описати той пекельний біль, який пронизав її в ту мить. Попри жахливі наслідки вибуху, вона впізнала рідні риси, ті, що назавжди закарбувалися в її серці. Її світ зруйнувався… Страшна звістка стала жорстокою реальністю…
Андрій Миколайович Фесенко, старший стрілець–оператор 1 штурмового взводу 4 штурмової роти 1-го штурмового батальйону 3 штурмової бригади, загинув 13 травня 2024 року захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України біля населеного пункту Новоєгорівка Сватівського району Луганської області.
На «Щиті» тіло Героя зустріли у м. Луцьку 30 травня 2024 року і дружина Оксана вирушила на Київщину до його рідної домівки, востаннє на рідне подвір’я, на витачівські кручі… Від територіального центру Українка і до рідного села 20 кілометрів. Там їх зустрів великий траурний кортеж, вий машин та сирен, люди виходили і віддавали останню шану Андрію. Того ж дня після літії та прощання з рідними, повернулись на Волинь у містечко Горохів, яке стала йому рідним. І, де, виконуючи останню волю свого коханого чоловіка, відбулось поховання 31 травня 2024 року.
У Горохові, серед знайомих вулиць та людей, які стали йому близькими, відбулася жалобна церемонія. Місцеві жителі, друзі, побратими, усі, хто знав та поважав Андрія, зібралися, щоб провести його в останню путь. Слова скорботи, спогади про його мужність, доброту та життєлюбність лунали над містом. Він назавжди залишиться в пам’яті як Герой, який віддав своє життя за Україну, як вірний товариш, добра та чуйна людина. Його подвиг ніколи не буде забутий, а пам’ять про нього житиме в серцях тих, хто його знав та любив.
Автор учитель історії Горохівського ліцею №1 ім. І. Я. Франка, консультант ЦПРПП Горохівської міської ради Надія Володимирівна Фищук
Редактор учитель української мови і літератури Горохівського ліцею №1 ім. І. Я. Франка Тетяна Віталіївна Кульган
Редактор головного зображення Сафонік Інна Ігорівна начальник відділу організаційної та кадрової роботи Горохівської міської ради
Оксана, дружина Андрія
Наша історія кохання була короткою… та неймовірно щасливою… Лише 5 років разом. Це був спалах емоцій та почуттів. Це було усвідомлене зріле кохання, яке знайшло тебе, коли ти вже не очікував… Чисте, велике, справжнє… Коли бережуть, цінують, огортають любов’ю, поважають, підтримують, довіряють, розділяють і надихають… А ще – дякують … Коли двоє дорослих людей потихеньку пускають один одного у своє життя…
Ми познайомились в одній із соцмереж, довго переписувались, годинами розмовляли по телефону, місяців 9 … Хоча все відразу було зрозуміло: це твоя людина! Закохуються в душу, в голос, не в зовнішність. Тоді зустрілись… Андрій приїхав до мене в Луцьк, Горохів. Згодом поїхали до нього на Київщину, де познайомив з батьками.
27 серпня 2021 року – був найщасливішим днем у нашому житті, ми одружились… А далі були спільні справи, турботи, захоплення та подорожі, вечори та ранки, щирий сміх та сльози, здійснення мрій … Вже разом, за 500 км, їздили доглядати пасіку, адже це було справою його життя… Але бджоли почали пропадати, вони чули небезпеку… Тільки тепер я знаю, що ця хвороба – це був «запах смерті» … А моє улюблене число «13» – стало фатальним… 13 травня, 2024 рік, клята Новоєгорівка, клята війна – забрали мого коханого Андрія!!! Йому назавжди 47…
Ти залишишся в серці моєму навік,
Через стукіт його про любов нагадаєш…
На яку ти до скону обох нас прирік
І яку божевіллям в собі відчуваю…
Історія не закінчилась)) Вона продовжується… Сьогодні лише любов не дає мені зламатись… навіть дві любові: небесна та земна…
Тепер я знаю, що таке неземна любов. Це любов мого Янгола, яку досі постійно відчуваю. І моя – земна. Та й я – десь між цими світами…Я без нього – ніхто, без нього – ніяк… У нього – небо, у мене – зорі… Точніше одна, одна яскрава зірочка , яка світить мені і …чекає. Саме вона зображена на моїй картині розбитого Всесвіту, який коханий так любив!!! Тільки зараз я зрозуміла його слова: “Зустрінемось ТАМ…”
А поки що пишу, просто пишу нашу історію. Все, як він хотів: “Пиши, моя маленька, пиши… Я піду на завдання , а , ти, пиши…Я сьогодні прочитав…аж до сліз.. це так гарно… Люблю тебе! Пиши і… молись! Пиши і… ЖИВИ! Поки ти пишеш, любиш – я ЖИТИМУ!!!”
Бути твоєю – це було найкраще, що відчувала у своєму житті! Втратити тебе – це найстрашніше, що сталось зі мною…
