(06.07.1980 – 06.09.2022)
Війни — це породження зла. Людського зла. Поєднання слів «людина» і «війна» суперечить усім людським законам добра. Але війни — це не тільки минуле людства, це, на жаль, його сьогодення. І коли мова йде про захист Батьківщини, про порятунок свого народу, у цій війні людина бере участь за велінням серця. У бій готові йти ті, хто у своєму житті не брав у руки зброї, ті, про кого говорять, що вони і мухи не скривдять. Усі, хто здатен тримати зброю, стають на захист батьківщини. Теж саме зробив і наш захисник!
Сімончук Ігор В’ячеславович народився 6 липня 1980 року в селі Чемерин Ківерцівського району Волинської області. Ігор навчався у школах села Залісочне Ківерцівського району, села Новосілки Горохівського району, а закінчив школу в селі Лісовичі Київської області. Після школи продовжив навчання у Горохівському фаховому коледжі Львівського національного університету природокористування.
Серед чотирьох дітей у сім’ї Ігор був найстаршим. Він був опорою та підтримкою для своїх двох братів та сестри. У скрутні хвилини життя завжди допомагав .
Одружившись, захисник зі своєю сім’єю оселився у селі Затурці Володимирського району Волинської області.
Він завжди був відважним, сильним та цілеспрямованим, щирою, чесною, відкритою, врівноваженою та відповідальною людиною. Памʼятаємо його як людину, готову прийти на допомогу в складних життєвих обставинах у будь-який час. Не цурався будь-якої роботи. Ігор був опорою та підтримкою для своєї дружини, рідних та близьких людей. Завжди усім усміхався, щиро вітався, вмів підбадьорити, давав дружні поради.
На початку повномасштабного вторгнення Ігор перебував разом з дружиною за кордоном. Мабуть для них це був найкращий період життя – вони дізналися, що стануть батьками. Але ворог їхні плани змінив, як і для багатьох інших людей. Ігор від початку війни не знаходив собі місця, завжди дзвонив до друзів, щоб дізнатися ситуацію в Україні. Одного дня він таки зібрав свої речі, не сказав дружині ні слова, щоб вона не хвилювалася і поїхав в Україну, щоб боронити свою Батьківщину від злого ворога. Перебуваючи уже в Україні, подзвонив до дружини та розказав їй про свою наміри.
28 травня 2022 року Ігор був мобілізований. Мав звання сержанта. Він був заступником командира бойової машини, навідником-оператором механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини А1008. Воював на Донеччині, в районі Соледару, на Харківщині. Перебуваючи в зоні активних бойових дій, Ігор ніколи не скаржився, що йому важко, переконував усіх, що все добре, завжди підтримував усіх і посмішка не сходила з його обличчя. Його шанували та поважали, адже він завжди вислуховував, підтримував, давав поради та робив усе можливе, аби врятувати життя товариша по зброї.
6 вересня 2022 року Ігор загинув в результаті влучання ворожого снаряду по бойовій машині піхоти поблизу села Залізничне Чугуївського району Харківської області.
12 вересня 2022 року Сімончук Ігор був похований у селі Затурці Володимирського району Волинської області. А в кінці жовтня у нього народилася донечка, яку він так і не дочекався…
Сімончука Ігоря посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня та пам’ятною відзнакою Князівський хрест Героя «Навіки в строю».
Ігор з честю виконав свій обов’язок щодо захисту своєї держави, поклав своє життя заради того, щоб всі ми могли жити в мирній та незалежній Україні.
Сімончук Ігор В’ячеславович – справжній Герой, який ніколи не боявся ризикувати своїм життям заради нашої Батьківщини.
Спогади дружини Лариси:
Мій чоловік був люблячим, добрим, чуйним.
Він любив мене безмежно — щодня показував це турботою, лагідністю, умінням робити звичайні моменти особливими. Життя з ним було легким і прекрасним: у нашому домі завжди панували сміх, любов і спокій.
Йому завжди було важливо бути серед людей — він тягнувся до спілкування, вмів підтримати розмову, відчував настрій інших. Його тягнуло до активного життя: обожнював подорожі, море, воду, смачну їжу й затишні вечори в колі близьких людей. Але найбільшою його пристрастю були машини. Ігор міг годинами говорити про них, водити, досліджувати нові маршрути. За кермом він ніби оживав, відчував повну свободу — це було його стихією.
Ігор любив життя щиро й повно. І саме таким — живим, закоханим у світ, уважним і світлим — він залишиться в моїй пам’яті назавжди.
Спогади Гуменюк Марії Іванівни, класного керівника:
Сімончук Ігор навчався в нашій школі недовго. Перше, з чим асоціюються мої спогади про хлопця – доброта. Він був спокійним, врівноваженим і завжди приходив на допомогу, коли хтось просив або просто цього потребував. Яке б я не давала доручення, він усе виконував, бо був трудолюбивим. Болісно реагував на несправедливість, мав свою думку. При зустрічах щира посмішка завжди була на його обличчі.
Це сильний біль і жаль від утрати. Завжди пам’ятаймо про нього, про нашого Героя.
Матеріали підготувала: Юзефко Юлія Василівна, вчитель української мови та літератури
