Кашуба Олексій Олексійович, народився 3 серпня 1994 року у м. Цюрупинськ Херсонської області. Олексій мав брата та три сестри. З дитинства мама доглядала їх самотужки. Про батька Олексія, на жаль, нічого невідомо. Старшому брату 40 років. Ще до повномаштабного вторгнення він виїхав за кордон, де проживає і працює дотепер. Одна із сестер під час окупації виїхала до Києва, там і проживає зараз. Інша сестра, Аліса, виїхала в Ужгород, де і зараз проживає із сім’єю. Менша сестра теж виїхала під час окупації в Івано-Франківськ, а згодом і мама також з меншою сестрою.
Навчаючись у першому класі, Олексій разом із сім’єю переїхав у Горностаївку Каховського району, Херсонської Області, де й пройшло решту дитинства та юності героя. По закінченню школи хлопець навчався у Каховському училищі, де здобув професію будівельника. По закінченню училища Олексій працював на будівництві з чоловіком сестри та друзями. У 2019 році він вирішив поїхати працювати за кордон, у Польщу. Там він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. (Додаток 2. На фото Олексій з дружиною та донькою) Коли почалась пандемія, вони повернулися в Україну. У цьому ж році молоде подружжя стало проживати у смт Горностаївка що на Херсонщині. У 2020р. у них народилася донька, яку назвали Міланою. Сім’я проживала там до тих пір, поки не прийшли окупанти. Про початок війни їм повідомила мати чоловіка. У перші дні війни Олексій з дружиною та донькою пішли до його сестри Вікторії у підвал, де пробули 2 дні. Через їхнє місто проходили окупанти, їхали танки, БТРи. На третій день вони повернулися у свій будинок і пробули там два місяці. Зі слів дружини: «Це було дуже страшно, коли вони їхали через наше подвір’я. Коли запускалися ракети, було таке враження, що будинок міг скластися. У нас за будинком протікала річка Дніпро, і вони дуже ту сторону крили градами. Було видно вночі, як сіяють вогники».
Олексій проходив військове навчання в Заборолі Луцького району Волинської області. Після навчання його забрали у с. П’ятихатки Василівського району Запорізької області. Герой проходив службу у 2 стрілецькому батальйоні. П’ятихатки вони звільняли разом із 68 бригадою, 128 бригадою, 67 ОМБр, 68ОЕБр, 79 ОДШБр, 65 ОМБр.
Командир, Олег Кличко, завжди ставив Олексія як приклад мужності, незламності для усієї їхньої бригади. Голова сільської ради Горностаївки, Дмитро Ляхнов говорив: «Це не може бути, це не він. Він завжди був везучий, він не міг загинути» пригадує дружина. Навіть будучи на позиціях, Олексій садив невеличкий город, на якому росли: цибуля, перець, помідори. І ще він мав вірного друга – пса Дружбан. Після смерті Олексія собака помер від туги.
Смерть героя наступила раптово від мінометного обстрілу. Його тіло було посічене окосколками. Один із побратимів з позивним Борода сказав, що вони не покинуть тіло Героя і будуть носити його із собою поки не вийдуть з позицій. Цей важкий момент тривав два дні.
Зі спогадів дружини: «Олексій завжди залишиться в наших серцях вірним, добрим, чуйним чоловіком та батьком для своєї дитини і для мене. Він завжди буде світлою і доброю людиною, коханим чоловіком та татом» .
Для вшанування пам’яті про подвиг Героя було встановлено його портрет на Алеї Слави у м. Горохів.
Герой загинув в с.П’ятихатки Васильківського району Запорізької області 19 червня 2023 року. Похований Олексій у с. Бистровиця, звідки родом його дружина.
Збір інформації здійснила вчителька англійської мови Скобелківської гімназії Качинська Я.В.
