«Коли над землею нависла темрява війни, він не залишився осторонь. Його ім’я — Костюк Андрій Георгійович.
Людина великого серця, чистої душі і палкої любові до Батьківщини…»
Народився Андрій Георгійович 9 грудня 1970 року, у місті Володимир. В сім’ї він був другою дитиною. Старшою була сестра Світлана, середнім був Андрій і найменшою стала сестра Ольга. Своє дитинство він провів в селі Зоря, Володимирського району. Все дитинство Андрій був активною дитиною. Більшість часу проводив на вулиці з м’ячем та друзями. Батьки Андрія, Клавдія Михайлівна та Георгій Федорович завжди казали: « ой Андрійко, хоч поснідай вдома, а то ніч додому прижене». Був дуже допитливим хлопчаком, любив слухати різні цікаві історії від старших людей. У 1978 році пішов в перший клас. Школа знаходилась в рідному селі, на сусідній вулиці. Правду кажучи, Андрій не дуже любив сидіти на уроках. Хоча навчався він досить не погано і вчителі бачили в ньому хороший потенціал на подальше навчання у вищому навчальному закладі. Проте, сам Андрій так не вважав, він мріяв швидше закінчити школу та піти у армію. У 1986 році він закінчив 8 класів у с. Зоря та пішов довчатись у школу в сусідньому селі Стенжаричі. Там він провчився ще 2 роки, закінчивши 9-10 клас. І ось у 1988 році Андрій йде у армію. Служив він у Львові, на той час у дуже престижній «Роті Почесного Караулу». Служба проходила добре, батьки пишались сином. Приїжджали до нього на паради, коли син крокував центральною площею міста. Прослуживши 2 роки, він звільнився у званні старший сержант при посаді командир відділення. Повернувшись до батьків, Андрій вирішив навчатися. Вступив у Луцьке професійно-технічне училище №9. Навчання було не довгим і вже через півтора року він здобув професію оператор автоматичних ліній та верстатів. Маючи диплом, Андрій почав працювати на заводі по виготовленню підшипників у Луцьку. Саме в той час він познайомився зі своєю дружиною Інною. Інна жила в тому ж гуртожитку, що і сам Андрій. Вони почали частіше зустрічатись на вулиці, адже ходили однією дорогою додому. Інна теж працювала на тому ж заводі, але на іншій лінії виробництва. Зустрічі стали частішими, потім зрозуміли, що мають багато спільних друзів та інтересів. Зустрічалися вони не довго. Андрій завжди добивався своїх цілей. І якось при зустрічі з другом, теж Андрієм, сказав: «от побачиш, скоро я на ній одружуся». Друзі не дуже в це вірили, оскільки зустрічались вони досить таємно та тихо. І коли через 2 місяці Інна та Андрій повідомили про те, що вони одружуються, всі були приємно здивовані. 2 травня 1992 року вони одружились. Брали шлюб у Луцькому РАЦСі, а саме святкування було в селі Мирне, що на Горохівщині. Там проживали батьки Інни. Після одруження через декілька років, вони змогли отримати однокімнатну квартиру від заводу на якому працювали. Часто їздили в село до батьків Інни та батьків Андрія, допомагали по господарству. Любили проводити вихідні в селі, з друзями ходити в клуб на кіно, тодішні дискотеки. Андрій гарно вмів знаходити спільну мову з людьми і тому мав багато товаришів. У 1996 році помирає батько Андрія, Костюк Георгій Федорович. Мама залишається жити з меншою сестрою Ольгою. Так і жили, єдиною проблемою Андрія та Інни було те, що довгий період не могли народити дітей. Згодом Андрій вирішив змінити спеціальність, пішов працювати укладальником бруківки. Та ось через сім довгих років Інна дізналась, що вагітна. Вагітність протікала важко, проте вони так сильно чекали свою довгоочікувану дитину. І так 29 липня 1999 року у них народжується донька Маринка. Маленька, тендітна дівчинка. У перші тижні Андрій навіть боявся брати її на руки. Як він сам казав: «мені здається, що як я візьму її на руки то щось ненароком зламаю». Андрій надзвичайно сильно любив свою доньку, гуляв з нею, годував, переодягав, водив в дитячий садок, та вів у перший клас. На жаль ,у 2006 році родину сколихнула біда, батько Інни помер від важкої хвороби. Тоді сім’я Костюків приймає рішення переїхати в село Мирне, до матері Інни, Людмили Григорівни. Продавши квартиру в Луцьку, вони купляють хату на одній вулиці з тещею Андрія. Поступово покращують своє сімейне гніздечко. Як розповідала дружина Андрія: « нам навіть ремонт робити було надзвичайно весело. На допомогу прийшли майже всі наші сусіди. Ми сміялись, клеїли шпалери, згадували різні цікаві історії нашого дитинства, час летів непомітно і робота робилась дуже швидко. Ми дуже вдячні їм за це. Святкували новосілля теж всі разом, за великим столом у дворі». Доньку переводять у Мирненську школу в 2 клас. Через три роки помирає мама Андрія. І з рідних йому людей залишаються лише заміжні сестри та дружина з дочкою. Андрій продовжував їздити на роботу до Луцька. Його поїздки були довгими, приїжджав тільки на вихідні. Життя склалось так, що подружжю довелося розлучитись. Андрій продовжував жити у їхній спільній хаті з донькою, а Інна переїхала. Відрядження ставали далекими та довгими. Тоді чоловік вирішив підшукати роботу ближче села. Влаштувався у місцеву аграрну фірму столяром. Робота була не далеко від дому, тому працювати було в задоволення. Часто мав додатковий підробіток у селі, робив ремонти. Мабуть не було в Андрія сусіда, родича, кума, де б він чогось не допомагав. Сусіди дотепер згадують яким хорошим майстром він був. Як розповідає сусід та кум Григорій про Андрія: «коли попрошу про допомогу він перший приходить. Завжди каже «кум зараз все буде», і тоді вся робота робиться на ура».
Донька закінчила школу у 2016 році. Поступила в Луцький Педагогічний Коледж на професію «вихователь та соціальний педагог по роботі з дітьми інвалідами». Завжди приїжджала до батьків на вихідні та канікули. Згодом вийшла заміж. Батько вирішив повернутись на попереднє місце роботи, вкладати бруківку. Тоді ця робота оплачувалась набагато краще, ніж робота в селі. Тим більше донька вже доросла, має свою сімʼю, вони з чоловіком Василем вирішили проживати разом із батьком. З часом в Андрія народились двоє прекрасних онуків, Владислав та Макар. Роки йшли, Андрій вирішив покинути постійні відрядження та повернутися до села, на старе місце роботи. Та ніхто не міг подумати, що працювати він там буде не довго.
Зима, щаслива сімʼя святкує Різдвяні свята разом. Всі веселі, радісні та сповнені життя. Та, на жаль, це була остання зима коли вони всі разом. 23 лютого пізно увечері до Андрія надійшов дзвінок з військкомату, потрібно завтра терміново зʼявитися. На наступний день всі прокинулись від страшних новин, почалась війна. Прибувши до військкомату, чоловіку дали вказівку, що вже сьогодні він виїжджає в зону бойових дій. Дали час поїхати додому зібратися та побачити рідних. Андрія прикомандирували до складу 14 Механізованої бригади. В той же день на ніч їх відвезли в Житомирську область, охороняти кордони та не пустити ворога просунутись далі, оскільки велика частина Київської області вже була окупована. Там він пробув близько місяця. Потім його підрозділ перевели в Херсонську область. Він був командиром відділення. В одну ніч противник вдався до крайніх мір, та застосував проти наших військових фосфорні бомби. Після цього, тиждень на лікарняному ліжку та зміна місця оборони. Підрозділ переводять у Донецьку область. Хлопці тримають тепер вже славнозвісне місто Бахмут. На той час місто ще було під контролем наших захисників та на околицях вже було чутно перестрілки та звуки градів. 24 травня 2022 року, коли хлопці в черговий раз заступили на позицію, ворог почав великий наступ. Хлопці не підозрюючи, що окупанти підходять до їхніх позицій вирішили відійти на декілька хвилин прошити рації. Тоді на початку повномасштабної війни було дуже мало дронів, тепловізорів, тому тримати оборону було важко. В один момент Андрій згадав, що забув в окопі пляшку з водою, був жаркий день і, сидячи в полі під сонцем та в броні, завжди мучила спрага. Повернувшись за водою, підійшовши ближче він почув дивний звук. Колона ворога підходила все ближче. Чоловік прийняв рішення відкрити по них вогонь, цим він трохи їх зупинить і підмога встигне прибігти до нього. Так і сталось, підмога не забарилась, хлопці відбили штурм, та тоді Андрій отримав поранення. Наскрізна пуля в плече і осколкові поранення по тілу. Його евакуювали до міста Бахмут, в госпіталь, де на той момент вже не було вікон та по місту вже йшли вуличні бої. Перше, що зробив Андрій, коли його привезли в госпіталь, зателефонував до доньки Марини. Вона досі згадує його дзвінок: «він подзвонив зі словами, що вже поранений та знаходиться в госпіталі, але на фоні настільки було гучно, що я мало що могла почути. Єдине що пам’ятаю – це « мене поранило, не знаю чи зможуть вивезти далі, бо тут все обстрілюється, якщо вивезуть, я подзвоню на протязі трьох днів, а якщо ні, то тобі самі все повідомлять». Голос його був хрипким, дихання важке, а моє серце в той момент вискакувало з грудей». На наступний день батько зателефонував доньці вже з лікарні міста Дніпра. Отже все таки їх вивезли з того страшного місця. В лікарні йому обробили рани, викачали рідину з легень та дістали декілька уламків. Евакуаційним потягом його перевели у госпіталь міста Рівне. Там він проходив подальше лікування. Рідні нарешті зустрілись, донька за довгий період побачила тата, внуки побачили улюбленого дідуся. Після лікування Андрія відпустили на місяць додому, проходити реабілітацію. Місяць злетів швидко. Рідні не встигли збагнути, коли пройшов час. Андрій гідно повертався назад до своїх вже рідних хлопців. Перед відправкою на Схід потрібно було пройти медогляд. І вже тоді, у липні 2022 року, Андрій дізнається про свій страшний діагноз « Рак лівої голосової складки, 3 стадія». Це стало великим ударом для всієї родини. У вересні того ж року Андрій почав боротьбу з безжальною хворобою. І ніби вона по трішки відступала, стан покращувався, життя ставало світлішим. Після виписки чоловік насолоджувався домівкою, тішився маленькими внучатами, почував себе в безпеці. Та такий стан тривав не довго. Високий, сильний, на вигляд здоровий чоловік почав згасати як свічка. Поступово сили ставало все менше, апетиту не було зовсім. Від того, що став голодувати, почав різко втрачати вагу. Вже в червні 2023 року чоловік був повністю прикутим до ліжка. Доглядала Андрія дочка Марина, яка завжди була поруч. Старалась якось розважити батька, підтримати. Розрадою також було те, що побратими ніколи не забували свого командира. Завжди телефонували, розповідали про ситуацію на фронті. Деякі перебуваючи у відпустці приїжджали до нього в гості. Життя Андрія стало важким, дихати було важко, харчуватись він вже ніяк не міг.
17 вересня 2023 року Костюк Андрій Георгійович помер. Чоловіку було 52 роки. Він назавжди залишиться в пам’яті своїх найближчих людей, своїх родичів, друзів, сусідів, побратимів, односельчан. Вічна пам’ять герою. Він віддав своє життя за свободу, мир і незалежність нашої України. Його мужність, відвага самопожертва назавжди залишиться в нашій пам’яті. Поховали Андрія на місцевому кладовищі у с. Мирне.
Зі слів доньки Костюка Андрія – Костюк Марини
