З невимовним сумом і глибоким болем Горохівщина прощалася зі своїм земляком, справжнім патріотом та мужнім воїном – Мельничуком Сергієм Михайловичем. Він віддав своє життя, захищаючи Україну від російських окупантів, і назавжди залишиться у пам’яті як герой.
Сергій Михайлович народився 15 листопада 1982 року в мальовничому селі Колмів Горохівського району Волинської області. Будучи наймолодшим у великій родині, де виховувався з п’ятьма старшими братом і сестрами – Лесею, Галиною, Зінаїдою, Людмилою та Олександром, – Сергій був оточений особливою любов’ю та турботою. Його батько, Мельничук Михайло Пилипович (1938 р.н.), працював трактористом-комбайнером, а мати, Мельничук Ганна Федорівна (1943 р.н.), була дояркою в місцевому колгоспі. З дитинства Сергій захоплювався машинами, і його мрія стати водієм визначилася вже тоді.
Початкову освіту Сергій здобував у Колмівській початковій школі, а у 1993 році перейшов до 5 класу Лобачівської середньої школи. У 1998 році він отримав неповну середню освіту, а невдовзі здобув права водія у Горохівському ДОСААФ.
Спогади про Сергія
Пенцак Людмила Семенівна, класний керівник: “Сергій був надзвичайно розумною дитиною з простої робочої сім’ї, з правильними базовими цінностями та високим рівнем виховання. Не було таких питань, в чому його потрібно було перевиховувати – все було правильно на своєму місці. Дуже приємно навчати дітей, які швидко освоюють подану педагогом інформацію. Одним із таких був Сергій. Він завжди хотів зробити щось приємне. Як тільки з’являлися перші підсніжники – Сергій приносив їх мені. Десь по дорозі до школи, коли вони йшли, він збирав їх. Чуйна, мила та розумна дитина.”
Людмила Пенцак, однокласниця: “Сергій завжди відрізнявся своєю благодійністю та бажанням захищати слабших. Пригадую випадок зі шкільного вечора, організованого нашим класом, присвяченого Дню святого Валентина. Ми за кілька днів до святкування просили всіх учнів школи написати анонімні валентинки і зібрали все у скриньку. А на самій події перед всією аудиторією зачитували тексти та імена, кому це адресувалося.
В кожному поколінні учнів у школі є якась “дуже закохана парочка – Ромео та Джульєтта”. У нашому теж такі були. От ми і вирішили пожартувати, і написали власноруч такі валентинки, нібито від імені хлопця (цієї пари), і я прочитала це все на весь зал. Всі прекрасно знали цих закоханих. Весь зал вибухнув сміхом. Після озвучування цього жарту дівчина, якій це адресувалося, дуже образилася і розплакалася. Її “Ромео” побіг за куліси з фразою: “Я тебе приб’ю” – розбиратися зі мною як винуватицею цього дійства. А Сергій зорієнтувався і відразу побіг слідом за “Ромео” захищати мене. Так була бійка між ними. “Джульєтта” стоїть плаче, я сміюся задоволена, що всі в захваті від жарту та з гордістю, що мене захищають. Зрозуміло, що бійка була недовгою – їх розвели в різні боки інші наші друзі. Але таким був Сергій. Він не міг дозволити, щоб ображали інших, і завжди ставав на їхній захист. До останнього подиху… Доброта і благородність – це Сергій Мельничук.”
Марія Доценко (Бойко), однокласниця: “Ми сиділи за однією партою 10 років. Ділили хліб і мрії. Списували один в одного домашку, сперечалися, сміялися до сліз. У школі він був душею компанії, завжди з іскрою в очах, завжди першим, коли треба було когось підтримати чи захистити. І саме таким залишився — до останнього подиху.
Він став воїном. Вибрав шлях, на який не кожен здатен. Він не ховався, не шукав легших доріг. Він пішов боронити нас — мене, тебе, всіх, хто зараз має змогу спокійно спати й говорити рідною мовою. І за це я завжди носитиму його ім’я у своєму серці.
19 лютого 2001 року — день, який закарбувався в пам’яті назавжди. Ця фотографія — не просто кадр. Це пам’ять. Це серце, яке б’ється щоразу, коли згадую Сергія. Він повернувся тоді — з армії. Але тепер він назавжди залишився в строю — в моїх думках, у моєму серці, в нашій вільній Україні.”
Після служби в армії, куди Сергій пішов у 18 років, він розпочав свій трудовий шлях як водій. У 2002-2003 роках працював у місцевому колгоспі, а у 2004 році – в Горохівському АТП. З 2005 по 2014 рік доля закинула його до Львова, де він працював водієм автобуса на міських маршрутах. У травні 2010 року Сергій одружився. Перед початком повномасштабного вторгнення Росії, з 2015 по 2022 рік, він працював далекобійником від Луцької фірми, завдяки чому побував у багатьох країнах світу. Війна застала Сергія у Києві.
Вже на другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, Сергій Мельничук був мобілізований до лав Збройних Сил України. Він вступив до територіальної оборони м. Горохів, пройшов навчання на полігоні у м. Володимирі та був призначений головним сержантом-командиром кулеметного відділення кулеметного взводу 2-ої стрілецької роти 1-го стрілецького батальйону 14-ї окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого.
Сергій пройшов через важкі бої. Він воював у Соледарі Донецької області, де отримав поранення, та у Куп’янську Харківської області. Героїчно загинув Сергій Михайлович 2 серпня 2023 року поблизу села Орлянське Куп’янського району на Харківщині, захищаючи свободу та цілісність України. Того дня, під час виконання бойового завдання та ворожого обстрілу, він здійснив неймовірний вчинок, закривши автомобілем військових, які потребували евакуації, тим самим врятувавши їхні життя ціною власного.
Мужній, сильний, добрий та завжди готовий прийти на допомогу, Сергій був гарним другом, надійним військовим товаришем, чудовим сином, братом, чоловіком та батьком для своїх дітей, а також прекрасною людиною. Поховали Сергія Мельничука в місті Горохів. Його подвиг навічно залишиться в історії України, а пам’ять про нього житиме в серцях українців як символ незламності духу та вірності Батьківщині.
Консультант ЦПРПП Надія Фищук
