Життя, віддане громаді та Україні: пам’яті Руслана Марчука
Горохівщина втратила не лише захисника, а й людину великої душі, чиє життя було нерозривно пов’язане з рідним краєм, наукою та працею на землі. Передчасна смерть Руслана Марчука стала важким ударом для родини, колег та сотень його випускників.
Руслан народився 18 квітня 1973 року в Горохові. Його життєвий шлях був зразком відданості обраній справі. Здобувши фах ветеринарного лікаря, він присвятив себе цій шляхетній професії, працюючи в сільськогосподарських підприємствах району. Його знали як досвідченого спеціаліста, який не боявся важкої праці та завжди вболівав за результат.
Проте талант Руслана не обмежувався практичною діяльністю. Своїм досвідом він щедро ділився з молоддю, працюючи викладачем у ВСП «Горохівський фаховий коледж» Львівського національного університету природокористування. Для студентів він був не просто педагогом, а мудрим наставником, який вчив не лише теорії, а й людяності, справедливості та професійної етики.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Руслан Марчук не шукав виправдань, аби залишитися в тилу. Людина мирної професії та виваженого характеру, він добровільно прийняв рішення змінити білий халат і викладацьку книгу на військовий однострій.
У складі 101-ї окремої бригади територіальної оборони Руслан виконував бойові завдання на найскладніших ділянках фронту. Він йшов туди, де був найбільш потрібен, аби захистити майбутнє своїх дітей та спокій рідної Скобелки, де мешкав із сім’єю. На жаль, важкі умови служби та виснажлива боротьба з недугою підірвали здоров’я воїна. 27 листопада 2025 року, після тривалої боротьби за життя, серце 52-річного захисника зупинилося.
У пам’яті близьких Руслан назавжди залишиться людиною слова. Він вмів дружити по-справжньому — дбайливо, щиро, безкорисливо. Його поважали за внутрішню силу, спокій і незламне почуття справедливості.
Ми втратили справжнього патріота, який до останнього подиху залишався вірним своїй присязі, своїй сім’ї та своєму народу.
Світла та вічна пам’ять світлій людині. Герої не вмирають, доки ми про них пам’ятаємо.
Надія Фищук, адміністратор сайту