Гриневич Валерій Миколайович

16.09.1973 – 17.12.2024

Наша доля – гідність, запал, витримка та міць.

Серця б’ються в такт із болем наших гордих мужніх лиць.

Ми пишаємось Героєм, що всі виклики прийма.

Зійде сонце на Вкраїні, розвіється пітьма.

«Зійде сонце» – авторська поезія похресниці Людмили Карніц, що була покладена на музику та стала першою авторською піснею, присвячена пам’яті Захисника України Валерія Гриневича

Того холодного грудневого дня його остання дорога до рідного батьківського дому була напрочуд рясно встелена живими квітами. Та чому ж напрочуд?! Валерія тут чекали, за нього молилися, його любили й виглядали з Перемогою. Та повернувся воїн хоч і Героєм, та «на щиті». Й зустрічали його земляки, схиливши голови, припавши до землі колінами. Бо хоч усе доросле життя Валерій прожив з родиною у Горохові, але Локачі завжди займали особливе місце у його серці. Тут він народився і виріс. Тут похований його батько, Микола Сергійович, донині проживає мама Євгенія Володимирівна, молодші брат Олександр і сестра Людмила з сім’ями. Тому сюди він повернувся передусім. Проїхав рідними вуличками, попрощався з батьківським подвір’ям… Але місцем останнього спочинку Валерія стало місто Горохів Волинської області, де він жив і трудився, планував і мріяв; де залишилась дружина Олена – єдине і вірне кохання усього його життя, де проживають вже дорослі доньки Ольга і Юлія, де зростають онуки Дениско і Веронічка… Але вже без його надійної чоловічої підтримки, мудрої батьківської поради, безмірної дідусевої любові.

Сумно дивилася вслід, здавалося, безкінечній процесії й рідна Локачинська школа.

Валерій Миколайович Гриневич, який народився 16 вересня 1973 року в Локачах Волинської області, переступив її поріг першокласником у 1980. Навчання давалось легко, адже мав гострий розум і допитливу натуру. За особливі успіхи щороку Валерія нагороджували похвальними листами, його фотографія завжди висіла на шкільній Дошці пошани, а в підсумку, разом із Атестатом про загальну середню освіту, отримав Золоту медаль. Водночас ніколи не був нудним «заучкою», а навпаки – лідером класного колективу в усіх шкільних справах, організатором різноманітних учнівських ініціатив та витівок. У 1990 році вступив на фізико-математичний факультет Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки (пізніше переведений на математичний факультет Волинського державного університету). Схильність до точних наук виявилась ще у школі, тому навчання у вузі теж не склало особливих труднощів. Студентське життя закрутилося на повну, з усіма його невід’ємними складовими: навчальні пари, гуртожиток… і, звісно, перше кохання, яке невдовзі переросло у серйозні стосунки. Серце Валерія захопила одногрупниця, староста Олена Карніц з Горохова. Відтак, у 1995 році університет Валерій та Олена закінчували подружжям, а на випускному з отриманням дипломів їх вже вітала однорічна донечка Оля. За рік сім’я поповнилася, народилась молодша донька, Юля.

Валерію завжди була притаманна така риса характеру, як відповідальність. За себе, за свою молоду сім’ю, за родину. Тому, попрацювавши вчителем математики у загальноосвітній школі І-ІІ ст. с. Хлонів Горохівського району в період, коли вчителям місяцями не виплачували заробітної плати, змушений був залишити викладання, хоча й встиг завоювати повагу та любов у колег і учнів. Брався за всяку справу, яка приносила заробіток, як в Україні, так і за кордоном. Разом з тим, мав неабиякий хист до будівельно-ремонтної сфери: сам проектував, сам розробляв дизайн інтер’єру, сам виконував усі етапи запланованих робіт, не маючи для цього ніякої спеціальної освіти.

Якось у дитинстві, в одній із шкільних анкет написав, що хоче бути машиністом. Коли класна керівниця Лідія Іванівна уточнила, чи правильно зрозуміла, що хлопець мріє управляти потягами, то виявилось, що мав на увазі все ж професію водія автомобіля. І, зрештою, доросле життя Валерія було нерозривно пов’язане саме з автомобілями. Перед самим повномасштабним вторгненням деякий час таксував у Луцьку, пізніше працював водієм Нової пошти.

Війна застала його на посаді водія ТзОВ «Завод «Горсталь» м. Горохова. Відразу вступив до добровольчого формування Горохівської територіальної громади. А в липні 2023 року був мобілізований до лав ЗСУ. Після проходження курсу молодого бійця був скерований на навчання у Македонію, після якого 17 грудня 2023 року потрапив на фронт – на Запорізький напрямок. Рівно рік брав участь у бойових діях на передовій, зробивши сотні бойових виїздів, адже був водієм 1 взводу 2 роти 451 батальйону 141 окремої піхотної (пізніше механізованої) бригади, військової частини А 4808. Побратими і командир високо цінували солдата Валерія з позивним «Дюдько» за його відданість військовій справі, холодний розум, стратегічне мислення, здатність приймати швидкі нестандартні рішення, відповідальність, рішучість та винахідливість, конструктивний підхід як до вирішення службових завдань, так і до організації побуту у військово-польових умовах. За що і був нагороджений нагрудним знаком командира 451 окремого піхотного батальйону.

17 грудня 2024 року, виконуючи бойове завдання із захисту територіальної цілісності і державного суверенітету України, солдат Валерій Гриневич, учасник бойових дій, героїчно загинув за кермом автомобіля поблизу населеного пункту Новоандріївка Запорізької області внаслідок удару ворожого FPV дрона. Закінчився бойовий шлях воїна, який так прагнув Перемоги, обірвалася життєва дорога людини, яка так любила життя…

Вічна пам’ять, честь та слава Герою!

Автори:

Гриневич Олена Іванівна, дружина
Полякова Людмила Миколаївна, сестра

Спогади про Валерія Гриневича

Гриневич Олена, дружина

«Ти наша «Берегиня». Разом до Перемоги!» – напис, зроблений «Дюдьком», на прапорі, який подарували мені побратими у День Державного прапора України як знак вдячності за підтримку та організовані збори коштів. Нажаль, тебе не вберегла …

Разом 31 рік… Завжди разом. Разом навчалися у вищому навчальному закладі, разом починали свій трудовий шлях у Холонівській школі, разом їздили на заробітки у Польщу та Швецію, разом відпочивали: чи то на Світязі, чи в Закарпатті, чи в Чорногорії. Разом воювали: ти на фронті, я в тилу. Нажаль, не дочекались разом Перемоги…

Тепер я за двох обіймаю наших дітей та онуків. Ти ж – наш Янгол, назавжди у наших серцях!

Бригадний прапор, подарований побратимами. Запоріжжя, серпень 2024 року.

Гриневич Оля, донька

17.12.2024: смс від сестри на вайбер «Їдь додому».

Того дня Україна втратила Героя, а я втратила ТАТА. ТАТА, який любив свою сімʼю, своїх дівчаток понад усе на світі. ТАТА, чию підтримку ми відчували навіть за тисячі кілометрів. ТАТА, який подарував нам безмежну кількість приємних спогадів з дитинства і юності. Як зʼїжджали на маленьких лижах в сусіда на городі по протоптаних тобою слідах. Як я трималась за тебе, а ти вчив мене ниряти на морі на Херсонщині. Як будив в суботу вранці словами «Діти, збирайтесь, ми їдемо на озеро». Як вибирав зі мною мою найкращу випускну сукню. Як приніс маленьке руде кошеня і дозволив залишити його вдома.

Всі ці спогади тепер викликають сльози радості і невимовного суму одночасно. Радість від того, що вони є і залишаться зі мною назавжди. Сум від того, що ми тепер не створимо нові.

Ти був найкращим ТАТОМ у світі. Ти показав мені, яким має бути справжній чоловік – сильним, сміливим, люблячим і надійним. І мені не вистачить слів, щоб описати, як я за тобою сумую.

Прийшов час, коли вдома було свято,
Коли була уся сім’я тут…
Свято Пасхи 2024 року, м. Горохів

Пушкарська Юля, донька

Таку людину як мій ТАТО, знайти важко… Він був строгий, та попри все, він був люблячим, завжди допомагав всім чим міг та підтримував у всьому!

Пам’ятаю, як ми розпочинали свій маленький бізнес… я завжди казала, що не справлюсь, буде важко…..та з ТАТОМ було легко. Адже ми робили все разом: разом їздили в Польщу по тракторики та автокрісла, разом в Україні їх продавали, разом пакували і разом відправляли….

Його слова: “Все буде добре, я з тобою і ми все зможемо!” І це була найбільша підтримка, за що я дуже йому вдячна!

Тепер підтримку від ТАТА я отримую у снах! Його посмішка та обійми – тепер лише у снах! ТАТО назавжди залишиться в наших серцях! Любимо і сумуємо…

Перше вересня 2024 року. Внучка Вероніка – першокласниця. м. Горохів

Полякова Людмила, сестра

Для нас Ти завжди був опорою, прикладом оптимізму та позитиву, ініціатором далеких подорожей та родинного відпочинку, взірцем сина, батька, чоловіка. Жахливе, вбивче слово БУВ… Ми, мабуть, НІКОЛИ не навчимося говорити про тебе, наш любий Валерію, в минулому часі, не звикнемо до твого вимушеного мовчання, не усвідомимо і не приймемо твою загибель від рук клятих росіян…

При кожній згадці про тебе, братику, тіло пробиває струмом «Вже нема!».

Не буде вже щоденних коротких смс зі смайликами, не буде вже радісних фотографій з побратимами, не буде відеозвітів зі смачними стравами, які ти готував для них, замість того, щоб відпочити після виїздів на «нуль», не буде щонедільних спільних онлайн-обідів зі мною, мамою і тобою… Я більше не приїду до тебе, в Запоріжжя, і ми не будемо гуляти на о. Хортиця, милуватися краєвидами річки Дніпро і будувати плани на майбутнє…

Пригадую нашу останню зустріч, коли ти із захопленням розповідав про те, що після закінчення війни, коли ти з Перемогою повернешся додому, то збудуєш сауну, де ми будемо збиратися нашою «шаленою» родиною на відпочинок. А твоя кохана дружина Олена буде готувати смачні страви і пригощати нас… Це, мабуть, останній із твоїх планів, який так і залишиться нездійсненим… Не тому, що недосяжний і складний задум, а тому, що тебе ВЖЕ НЕМАЄ…

… лишились лише спогади та спільні родинні світлини.

Наша “шалена родина” на відпочинку

Крайванович Сергій, побратим (допис зі сторінки Фейсбук)

На війні бракує хороших водіїв. Хоч від них вимагається не так багато: байдужість до алкоголю, щоб не підвести у відповідальну хвилину, і сміливість, бо навіть у відносному тилу зараз транспорт дуже вразлива ціль. Валера Гриневич мав ці якості і взагалі був справжнім українським воїном. Службу починали в одному підрозділі. Одного разу дуже виручив мене, коли терміново треба було вирватися ще з полігону додому, підкинув на Волинь. Днями Валера загинув за кермом під час чергового бойового виїзду… Спочивай з миром, друже!

Шнайдер Орися, колега по роботі (допис зі сторінки Фейсбук)

Працівники ТОВ ЗАВОД ГОРСТАЛЬ приносять свої співчуття, вдячність і низько схиляють голову перед сім’єю нашого друга і колеги Валерія Миколайовича Гриневича. Неможливо усвідомити цієї втрати не тільки дітям, дружині, родині, а й нам, його співробітникам. Валєра не тільки був відповідальним працівником, а став добрим другом для багатьох нас. Тому так важко….