(10.01.2001 – 23.05.2022)
Війна — це неприродний стан людини. Знецінюючи найбільшу коштовність на землі — людське життя, вона є трагедією як для переможних, так і для переможців. Війна… Це дуже страшне слово чорного кольору. Це історія жахів та болю, страждань і невідомого майбутнього. Це щось неприродне, жорстоке, божевільне. Велику ціну платимо за свою свободу. Ризикують і жертвують своє життя наші сміливі та сильні Захисники. А серед них Василь Сокол.
Василь народився 10 січня 2001 року в селі Новосілки Горохівського району Волинської області. На той час у нього вже була старша сестра Тетяна, яка дуже полюбила свого молодшого брата і завжди піклувалася і доглядала за ним. У 2007 році Василь перший раз переступив поріг місцевої школи. У школі, як і всі хлопці, був трошки бешкетником, але завжди був усміхненим та щирим, навіть коли на нього і насварять. В 2016 році пішов вчитися у Професійно-технічне училище №27 міста Берестечка на муляра-штукатура. Після закінчення училища їздив на заробітки за кордон. У Василька, як його любила називати бабуся Катя, була велика сім’я – п’ятеро сестер та один братик. Усі вони дружні, підтримують один одного. Василь був підтримкою та опорою для своїх батьків, сестер та брата, для друзів.
Коли розпочалася повномасштабна війна, то Василь Сокол не залишився осторонь усіх подій. 1 березня 2022 року він пішов добровольцем до Збройних сил України. Василя було зараховано до військової частини А7086 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти 2 окремого стрілецького батальйону стрільцем-санітаром. Однак, 23 травня 2022 року стало трагічним днем – під час виконання бойового завдання біля міста Лиман на Донеччині військовий зник безвісти. З 23 травня 2022 року по 22 лютого 2024 року тривали пошуки…
За результатами ДНК експертизи виявилося, що тіло Василя захоронено на кладовищі міста Дніпро. Для батьків життя втратило сенс… Остання їхня надія, що син досі живий, згасла…. Довгий час його тіло перебувало за сотні кілометрів від рідного села. І лише 28 березня 2024 року прах Героя повернули на малу батьківщину, до рідної землі у село Новосілки.
Сонце світило, коли зустрічали прах Василя в рідних Новосілках, небо плакало, коли рідні прощалися востаннє з військовим на кладовищі. З честю виконав обов’язок щодо захисту своєї держави і до останнього подиху залишився вірним присязі, українському народові і державі. Василь усе віддав за нас із вами, за вільну Україну та мир, віддав своє життя, маючи ще стільки планів та нездійснених мрій.
Спогади мами Захисника Оксани:
В холодний січневий день моє серце зігріла любов, одна з найбільших, народився мій синочок Василько. Непосидючий, енергійний та завжди усміхнений – саме таким був мій маленький син. Я часто їздила до Львова на базар, а діти залишались з батьком. Якось він взяв їх з собою на тік, бо їхав по зерно, і Василько впав з воза. Ми потрапили до лікарні, довелось оперувати. Стан був тяжкий, він попав у реанімацію. М’ясо відбилось від кістки і там набирався гній, який чистили. Я не знаходячи місця під лікарняним палатами думала, що це мої найтяжчі дні в житті. Його маленьке серце під час операції зупинялось два рази. Та Господь змилувався і тоді врятував мою дитину. Була довга реабілітація, але все налагодилось і Вася пішов до школи, пізніше обрав професію. Їздив на роботу до Польщі, де його й застала ця клята війна. Він, не роздумуючи, повернувся додому і пішов добровольцем захищати Україну. Пройшов навчання в Луцьку і от 17 травня 2022 року подзвонив мені. Він сказав, що треба забрати речі, бо його відправляють на Дніпро. Я з сестрою Інною, не їхала, а летіла. Купили йому все, що просив і їжу в дорогу. Ми зустрілись, обіймаючи сина, я відчула, що то востаннє, хай як проганяла ці думки. Він теж пригорнувся до мене, прощаючись. Вася пробув на позиції два дні, почула його голос останній раз 22 травня 2022. Два довгих і страшних роки він вважався безвісти зниклим. Чекала, вірила і молилась, надіючись, що син повернеться живим. Зрозумівши, що все прожите до того, не зрівняється з болем за дитиною. Він завжди мене вітав на восьме березня, казав «Зі святом, матусю!». якщо не був вдома, то телефонував.
Я не почую від тебе «Матусю!», пригортаючи до грудей, не назву тебе синочком. Все, що лишилось, це спогади, в яких ти веселий, щирий і усміхнений, мій любий син.
Спогади сестри Тетяни:
Коли втрачаєш близьку тобі людину, дуже близьку, мабуть розумієш уже після того, коли її втрачаєш. Якби це сумно не було. Якісь недоліки, щось, що тебе злило в людині або незадовільняло, то усе це відходить на задній план або забувається. Ти про ню пам’ятаєш завжди лиш найкраще. Коли я згадую свого брата або хтось про нього запитує, у мене завжди згадуються моменти, коли він за нас , дівчаток своїх (у Василя було п’ятеро сестер і один брат), стояв горою. Ми не завжди це помічали. До мене він казав, що ми завжди з усім впораємося. Коли було важко, то завжди підтримував. Часто вдвох їздили на роботу в Польщу. Бачила, що йому було важко, але він ніколи цього не визнавав.
Коли виникала якась проблема, то старався цього н розказувати мамі, щоб не хвилювати її. Ми хотіли все вирішувати самі, по мірі можливості.
Я найстарша у сім’ї і хотілося мати якусь опору. Василь був для мене нею, бо менші сестри цю опору вбачали в мені і я їм допомагала. Коли були малими, то часто з ним сварилися, билися. В ці моменти ми говорили, що в деякі моменти ми маємо право ображати один одного, але ніколи не дозволимо ображати нас комусь іншому.
У Василя був позивний «Білий Сокіл», бо такий ж позивний мав наш тато під час служби (батько боронив Україну на початку вторгнення росії у 2014 році). Він цим гордився. Частково Василь пішов боронити Україну, бо не хотів, щоб тато пішов знову, а він просто в час війни сидів вдома.
У перший день повномасштабного вторгнення я була за кордоном. Як завжди, зранку збиралася на роботу і знала, що мені і моєму брату нічого не загрожує, бо він теж на роботі знаходився недалеко від мене. Я знала, що можу у вільний час поїхати до нього і побути з ним. Знала, що вдома все добре. Усі рідні займаються своїми справами, а сестри ходять в школу. Дізналася, що почалася війна з новин в інтернеті. Потім подзвонила мама і також розповіла. Вона просила, щоб я переконувала Василя в тому, щоб він нікуди не збирався їхати, а щоб ходив на роботу. Вона переживала за нього, бо він не слухав її, рвався додому, хотів захищати Україну. Думала і говорила йому, що довго не буде, через деякий час все заспокоїться, але він говорив: «Таня, нічого швидко не пройде, це почалася війна». Тоді я зрозуміла, що він подорослішав на багато років вперед і це його остаточне рішення, що я не маю права його переконувати. Тоді Василь ще сказав мені таку фразу: «Мій тато воював, мої друзі зараз воюють, а я не буду ховатися, заробляти гроші і жити прекрасне життя». Пообіцяв ще мені тоді, що купить машину і навчить мене їздити, бо я тоді дуже цього хотіла, але був великий страх сідати за кермо.
Майже кожен день за два роки, коли ми його шукали, поки ми вірили, що він живий, в думках я завжди говорила до свого брати: «Ти обіцяв навчити мене їздити машиною побороти мій страх». Це не було для мене дуже обов’язковим, тоді просто надіялася, що така незначна обіцянка буде тримати його на світі та допоможе йому повернутися додому живим.
Спогади рідної тітки Марії Лук’янової:
Обираючи спогад, який найкраще розкаже про Василька, зрозуміла, що такого нема, кожен безцінний. Збираючи докупи всі наші миті, хочеться заховати їх в скриню пам’яті, яка залишить його живим в моїх думках та історіях. Ще з дитинства він не був таким як ми, як більшість дітей. Коли чув «не можна», то це автоматично означало, що «варто спробувати». Якось граючись в бабиному садку, де паслось теля, ми малі їли солодкі яблука. Вася заліз на старий височезний горіх, і поки ми метикували як його зняти, він заливався сміхом, дзвінким і всеохоплюючим, який досі чую. Завжди з посмішкою, очима, як чисте небо, наповнював простір радістю. Не пам’ятаю його засмученим чи ображеним. Коли хвилювалась, він спокійно казав: «Все буде добре». То було його гаслом і стилем життя. Він вірив у добро та справедливість. З малих років не зрадив собі, коли довелось боротись зі зброєю у руках. Ми не хотіли, щоб він повертався з-за кордону, та він нікого не хотів й чути. На День матері він приїхав додому, привітав свою маму, мою старшу сестру, і середню сестру, а тоді каже: «Машка, ти ж теж вже мама». Обійняв мене, пригорнув до ще вчора дитячих, а тепер змужнілих широких грудей. Подивившись на нього, тепер розумію, що тоді відчула: то наші останні обійми. В його погляді був вперше сум та рішучість. Та все ж я вірила, все буде добре. Він чекав цього все своє життя, стати воїном світла, а тепер став ангелом добра.
«Білий сокіл»
(пам’яті Василя Сокола)
Не пишуться вІрші, оніміли вуста.
Скринька надії зовсім пуста.
Смуток і туга лягли на душі.
Ти не читатимеш більше віршІ.
Погляд блакитний не здіймеш у вись,
Більше не буде того як колись.
Чорні хустини, самотня сльоза,
в наших домівках вирує гроза.
От би вернувся, прибіг як колись,
Сам посміхнувся й сказав, посміхнись.
Якось воно буде, ти не журися,
Очі до неба, лише не хилися!
Якби ж ти вернувся. Якби ти прийшов.
На нашому небі сонцем зійшов.
26.02.2024
Марія Лук’янова
Спогади Гуменюк Марії Іванівни, вчителя української мови та літератури:
Василь Сокол запам’ятався мені хлопчиком з допитливими оченятами, завжди з посмішкою на обличчі. Він був життєрадісним, енергійним, веселим і товариським. Любив спорт, уроки фізичної культури, хоча за станом здоров’я не міг повноцінно цим займатися. Так мало Василь прожив, але так багато встиг: встиг стати Героєм, який завжди з нами тут, на Землі. Він не загинув, він лише тихенько спить… Наш Ангел – Охоронець…
Матеріали підготувала:
Юзефко Юлія Василівна, вчитель української мови та літератури
Редактор головного зображення Сафонік Інна Ігорівна начальник відділу організаційної та кадрової роботи Горохівської міської ради
