Андрій Борисович Глез – ім’я, що стало символом мужності та відваги в боротьбі за свободу України. Його історія – це не просто біографія воїна, це віддзеркалення героїзму тисяч українців, які стали на захист своєї землі. Андрій народився та виріс у мирний час, але коли настав час випробувань, він без вагань став до лав захисників. Його мужність проявлялася не лише в боях, але й у кожному дні служби, у кожному рішенні, яке він приймав.
Відвага Андрія – це не просто хоробрість, а усвідомлений вибір, побудований на любові до Батьківщини та вірі в перемогу. Його дії на полі бою – це приклади героїзму, які надихали побратимів та вселяли почуття впевненості у безвихідних ситуаціях.
Майя Ярославівна і Борис Миколайович Глези виховували четверо синів: Віталія, 1988 року народження, (технолог, працює у Польщі); Олега, 1989 року народження, (проживає разом із батьками); Миколу, 1998 року народження, (проживає у Житомирі, займається будівництвом); Андрія, 2001 року народження, (захисник України, який відав своє життя за її суверенітет).
Дитинство братів Глезів було сповнене теплом родинного затишку та щирою братерською любов’ю. Майя Ярославівна та Борис Миколайович виховували своїх синів у дусі поваги до старших, взаємодопомоги та любові до Батьківщини. Попри різницю у віці, брати завжди були дружними та підтримували один одного. Вони проводили багато часу разом, граючи у дворі, допомагаючи батькам по господарству та ділячись своїми мріями. Батьки змалечку прищеплювали синам любов до України, її історії та культури. Вони розповідали їм про героїчні подвиги українських воїнів, які боролися за свободу та незалежність своєї землі. З дитинства у хлопців були чіткі обов’язки: усі були привчені до праці. Сини допомагали батькам по господарству, працювали на городі та виконували різні домашні обов’язки. Це виховало в них працьовитість, відповідальність та повагу до чужої праці.
Улюбленим спортивним заняттям був футбол на спортивному майданчику біля магазину.
Кожен з братів мав свої захоплення та таланти. Андрій був спортивний, любив мотоцикли.
Навчався у загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів с. Вільхівки.
Спогади Гончарук Катерини Адамівної, першої вчительки
Андрійко Глез. Саме так називала його у початкових класах. Світлочубий хлопчик маленького зросту. Змалку нічим не відрізнявся від своїх однокласників. Ходив у школу, на перервах грав різні ігри. Був щирим, добрим, товариським. А ще дуже працьовитим. Змалку допомагав своїм батькам. Дуже любив уроки фізичної культури.
Після школи вирішив стати військовим. Вступив до Луцького військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Під час навчання зарекомендував себе дисциплінованим і наполегливим ліцеїстом. Викладачі ставили його у приклад іншим ліцеїстам. Після закінчення ліцею вирішив продовжити навчання у Військовій академії міста Одеса. Здобув професію військового і звання «молодший лейтенант». На той час у країні розпочалася війна. Андрій став молодим командиром. Був важко поранений. Важкі операції і довгий час реабілітації… І знову в бій…Був мудрим і добрим командиром, переживав за кожного свого підлеглого. Виходячи з групою з оточення, зберіг життя побратимів, але не вберіг себе. Ворожа куля снайпера обірвала життя цього сміливого юнака.
Низький уклін тобі, наш Герою!
Спогади Іглінтович Валентини Василівної, вчителька історії Вільхівського ліцею
Пам’ятаю Андрія як енергійного, принципового хлопця, якого з дитинства захоплювала військова справа. Його очі завжди спалахували вогником, коли мова заходила про армію, про тих, хто боронить Україну.
Особливо яскраво в пам’яті закарбувався один момент. Під час зустрічі з учасником АТО Валерієм Войтовичем Андрій разом із однокласниками щільним колом оточили ветерана, жадібно ловлячи кожне його слово. Вони засипали Валерія запитаннями, ніби намагалися доторкнутися до його досвіду, відчути силу його духу. Але саме Андрій був серед них найактивнішим. Він першим схопився приміряти каску та бронежилет, із захопленням розглядав вміст наплічника, ніби уявляючи себе в реальних бойових умовах. Його очі тоді світилися таким вогнем, що мабуть, не лише у мене промайнула думка – перед нами майбутній захисник.
Цей вогонь не згасав і під час наступних зустрічей із військовими та волонтерами. Андрій свідомо обрав свою дорогу – стати військовим. Адже ще з дитинства вирізнявся спритністю, витривалістю, завзятістю. Брав участь у численних спортивних змаганнях, перевіряючи себе на міцність. Здається, він готувався до цього вибору все життя.
Мартинюк Леонід Володимирович, директор ліцею
Андрія я пригадую, починаючи з першого по 9 клас. Чим мене вразив цей хлопчина? Перш за все, своєю допитливістю і гарними карими очима, які бігали по класу і ніби завжди щось шукали. Розумний погляд, щира усмішка запам’яталася назавжди. Став він військовим не випадково, бо ще в школі про військову службу. Захищати Батьківщину було в голові цього відважного хлопчини, тому він завжди любив історію, фізкультуру, літературу.
Я, як директор, часто спілкувався з батьком Андрія. Завжди згадую його слова: «Володимирович, я хочу, щоб його мрія здійснилася». Тому і вступив до військового ліцею.
У мене було багато випускників, але він був серед тих, хто найбільше запам’ятався. Його пронизливий погляд, ці карі очі залишилися в пам’яті назавжди.
Зустрівшись з ним після важкого поранення, звертаюся до нього: Андрію, може вже досить і так чудом залишився живим?» Відповідь: «Директор, а хто, мій тато? Він вже старий, там таки майже не треба, треба молодих, освічених».
Його подвиг буде в пам’яті поколінь. Шкода, що гинуть кращі. Він дійсно офіцер!
Кравчук Людмила Валеріївна, класний керівник
Андрій був веселим, працьовитим хлопцем. Пригадую, що умів жартувати і дуже гарно посміхався – щиро, душевно і відкрито. Він успішно поєднував шкільне навчання, допомогу батькам по господарству, відпочинок з однолітками.
Андрій був справедливим, компанійським, сміливим, рішучим. Пам’ятаю його ввічливим і комунікабельним. Де б мене не зустрічав, обов’язково вітався.
Продовжив навчання в Луцькому військовому ліцеї імені Небесної Сотні. До навчання ставився дуже відповідально, інколи прокидався вдосвіта, щоб підготувати те, що не вдалося звечора. Навчання поєднував із спортом. Вів здоровий спосіб життя. Працював над собою, загартовував своє тіло. Відвідував спортивну секцію з боксу, займався важкою атлетикою. Виборов звання кандидата у майстри спорту з єдиноборства.
Завершивши навчання, подав документи для вступу у вищі військові навчальні заклади міста Львова, Києва, Одеси. Андрій прагнув стати професійним військовим, і Одеська військова академія надавала йому для цього всі можливості. Цей навчальний заклад має давні традиції та високий рівень підготовки військових фахівців. Академія користується авторитетом серед військових навчальних закладів України.
Рідні Андрія з гордістю та хвилюванням приїхали на урочисту присягу, яку він складав в Одеській військовій академії. Ця подія стала символічним моментом, що ознаменував початок його шляху як захисника України. Майя Ярославівна та Борис Миколайович відчували особливу гордість за свого сина, вони бачили в ньому втілення своїх найкращих якостей: мужності, відваги та патріотизму; розуміли, що Андрій зробив важливий крок у своєму житті, і хотіли бути поруч з ним у цей момент.
Процес навчання був інтенсивним та різноплановим, включав теоретичну та практичну підготовку. Андрій вивчав основи військової справи, тактику, стратегію, військову топографію, інженерну підготовку та інші дисципліни. Займався бігом, плаванням, рукопашним боєм, виконував стрибки з парашута. Проходив практичні заняття на полігонах, де відпрацьовував навички володіння зброєю, тактичні дії. Вивчав англійську мову. Військова академія готує не лише виконавців, але й лідерів, здатних керувати підрозділами. Будучи курсантом, вчився приймати рішення в складних ситуаціях, брати на себе відповідальність та керувати підлеглими. Працював у приватній фірмі з охорони. Навчання завершилося достроково через повномасштабне вторгнення російської федерації. Отримав диплом бакалавра, офіцер тактичного рівня, за спеціальністю «Управління діями підрозділів спеціальних операцій».
Одразу його було призначено лейтенантом у ІІІ окремий полк Сил Спеціальних Операцій. Мав доступ до секретної інформації, не вів активного життя у соціальних інтернет-мережах.
Перші бойові завдання Андрій отримав в околицях міста Бахмута у 2022 році, де точилися одні з найзапекліших боїв російсько-української війни. Виїжджаючи на військові операції, діяв чітко та злагоджено, демонструючи високий рівень військової майстерності.
Одного разу колона, яку очолював Андрій Глез, потрапила в засідку, влаштовану російськими окупантами. Вулиці міста стали ареною жорстокого бою. Перші постріли і кулі, які вилетіли із рук ворога, пробили бронежилет захисника. Андрій впав на холодний асфальт, його група відступила, він лишився один. Російський солдат покинув позиції і спустився до того місця, де лежав Андрій. Розпочав кулеметну серію. У стані шоку він розумів: якщо буде лежати, то загине, тому почав просуватися за ріг будинку у безпечне місце. Цю ситуацію побачили бійці 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр», які врятували нашого захисника, відвезли у безпечне місце. У результаті отримав 6 вогнепальних поранень в область грудей, ніг, стегон. Куля зачепила перекард і зупинилася. Була пошкодження м’язова тканина литки, нервові закінчення. Довга реабілітація чекала на Андрія Борисовича.
Бійці 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр» за бій вручили Андрієві підписаний прапор: «Продовжуй в тому ж темпі. Ти «Лев». Від Василіча. Знай, що ти втратив. Краще ніж ми тільки зорі! Тож ми чекаємо в нас в строю. Дякуємо за роботу. З повагою твій начальник штабу «Умка». Від бригади отримав також медаль.
Нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни – Учасник бойових дій”» – це офіційна відзнака, яка вручається військовослужбовцям та ветеранам, що брали участь у бойових діях, разом із посвідченням учасника бойових дій. Відзнака підкреслює внесок у захист країни та є символом честі та мужності.
Указом Президента України від 5 серпня 2022 року нагороджений відзнакою «За оборону України». Відзнака виготовляється зі сплавів міді з гальванічним покриттям і має форму круга діаметром 35 мм. На лицьовому боці відзнаки зображено малий Державний Герб України на тлі хреста, утвореного чотирма схрещеними мечами: два з яких спрямовані вістрями догори й донизу по вертикалі, інші два – вістрями праворуч та ліворуч по горизонталі. По діагоналях виділені кутові сегменти зі скошеними краями. На зворотному боці відзнаки напис у три рядки: «ЗА ОБОРОНУ УКРАЇНИ». Усі зображення і напис рельєфні. Відзнака має випуклий бортик з обох боків.
Наказом Міністра оборони України від 13 вересня 2023 року нагороджений медаллю «За поранення». На стрічці медалі розміщується гілка лавра зі срібла – за важке поранення, із бронзи – за легке. У Андрія було важке поранення, тому гілка лавра зі срібла.
Андрій пройшов курс реабілітації, проблеми зі здоров¢ям залишилися, але все це приховує і повертається до військової служби. Переводиться до 140-ої окремої бригади спеціальних операцій м. Хмельницька – підрозділ спеціального призначення Сил спеціальних операцій Збройних сил України. Отримує звання старший лейтенант.
На полігоні в різний відтинок часу навчав три групи військових. Був призначений командиром взводу. Через втрату командира, доукомплектовує і розпочинає виконання бойових операцій на різних напрямках – Білгород, Харків.
Обрав позивний «Ярл» – вищий титул в ієрархії в середньовічній Скандинавії, що початково означав довірену особу короля, наділену владою. У наш час цей титул, зазвичай, перекладається українською як «граф».
У вересні 2024 року мав відпустку, востаннє приїхав додому. Дорога до рідного дому була особлива: їхав новим мотоциклом. Його переповнювало відчуття свободи, відчуття відкритого простору, вітру та руху, даруючи відчуття незалежності.
Рідні переконували Андрія завершити службу, адже через складне поранення мав інвалідність: не відчував пальців на ногах, з литки була вирвана м’язова тканина, пошкоджено нервові закінчення. Реабілітація дала часткове видужання. Нога не згиналася повністю, накульгував. Але вмовляння і аргументи рідних його не переконали. Військова служба створила міцні зв’язки між солдатами. Андрій відчував, що його місце серед побратимів і не бажав втрачати цей зв’язок. Відчував обов’язок перед своєю країною. Вважав, що його досвід та знання все ще цінні для армії, а патріотичні почуття до Батьківщини допомагали переважити особисті труднощі, спонукаючи його продовжувати боротьбу.
У листопаді 2024 року поблизу Курська дислокувалися українські військові підрозділи, у рядах яких був наш герой. Ситуація в Курській області залишалася напруженою, з активними бойовими діями та постійними змінами на лінії фронту.
Що ж відбувалося на фронті Курського напрямку протягом листопада 2024 року?
11 листопада російська армія провела провальний штурм у Курській області і зазнала великих втрат.
13 листопада в ЗСУ повідомили, що через великі втрати в живій силі російське військове командування перекидає на Курщину 76-ту десантно-штурмову дивізію для поновлення наступальних штурмових військ.
20 листопада 2024 стало відомо, що десантники з 80-ї десантно-штурмової Галицької бригади за один бій на Курщині взяли в полон 26 росіян.
18 листопада група під керівництвом «Ярла» успішно виконала бойове завдання і повернулася у безпечні локації. Через 3 дні знову відбувся вихід.
Вдосвіта 21 листопада ще сонце не з’явилося на обрії, пахло холодом, землю покрив густий туман, була мряка. Видимість була дуже мала. Противник використовував такі погодні умови для проведення диверсійних дій. Українським військовим не вдалося вчасно виявити та нейтралізувати ворога. Туман ускладнював орієнтування на місцевості. Ворог побачив рух нашої групи, відкрив вогонь. Андрій віддає команду зайняти позиції. Хлопці принишкли, але «Ярл» викрив місце своєї дислокації. Кулі посипались сталевим дощем, вгризаючись у землю. Кожна крапля цього дощу несла в собі смерть, а звук їхнього падіння – похоронний дзвін. По рації Андрій повідомляє: «Я – 300». Тобто поранений. До командира кинувся медик, підбігши і піднявши голову Андрія, побачив, як той щиро усміхнувся…
Отримавши вогнепальне поранення, несумісне з життям, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Плехо Курської області, загинув Герой, наш захисник, людина з великим серцем. На календарі було 21 листопада 2024 року.
26 листопада Горохівщина зустрічала свого Героя, немов легенду, що повернулася до рідних земель. Батько Борис Миколайович звільнений з військової служби, щоб востаннє обійняти сина, стояв, мов витесаний з каменю. Жителі громади, рідні, побратими, вчителі і викладачі, мов тисячі безмовних свідків, схилили коліна біля пам’ятного знака Борцям за волю і незалежність України. Цей акт – не просто знак пошани, а мовчазна клятва пам’ятати, не забути. Горохівська територіальна громада була закутана у жалобну тишу.
Ліцеїсти Волинського обласного ліцею імені Героїв Небесної Сотні, молоді воїни, чиї серця вже палають вогнем патріотизму, стали живим коридором, проводжаючи свого побратима в останню путь. Їхні прапори, мов крила скорботи, майоріли над процесією, а колона, мов незламна стіна, віддавала честь Герою.
Сьогодні, коли Україна продовжує боротьбу за свою незалежність, ім’я Андрія Глеза – це символ незламності та віри.
Андрій Глез – не просто ім’я на гранітному обеліску, він – відблиск зоряного неба, що впав на українську землю, щоб захистити її від темряви. Його життя – це не згаслий смолоскип, а полум’я, що палає в серцях тих, хто знав його, і тих, хто дізнався про його подвиг. Він Ярл не за титулом, а за суттю, лідер, чия відвага розсіювала туман страху, чий голос кликав до бою, чия усмішка дарувала надію. Він не просто воїн, він коваль долі, що викував з болю та втрат зброю нескореності. Його історія – це не епітафія, а гімн. Гімн свободі, що звучить у кожному подиху вітру, у кожному шелесті листя, у кожному ударі серця. Він частина нашої ДНК, ген мужності, що передається з покоління в покоління. І коли над Україною знову згущуються хмари, коли темрява намагається поглинути світло, згадайте Андрія Глеза. Згадайте його усмішку, його відвагу, його любов до Батьківщини. І нехай його приклад стане вашим щитом, його пам’ять – вашим мечем. Бо доки ми пам’ятаємо таких як Андрій, доки ми несемо в собі їхнє світло, Україна – незламна.
Автор учитель історії Горохівського ліцею №1 ім. І. Я. Франка, консультант ЦПРПП Горохівської міської ради Надія Володимирівна Фищук
Редактор учитель української мови і літератури Горохівського ліцею №1 ім. І. Я. Франка Тетяна Віталіївна Кульган
Редактор головного зображення Сафонік Інна Ігорівна начальник відділу організаційної та кадрової роботи Горохівської міської ради
