Страшне слово «війна». Воно чорним крилом увірвалося в кожну українську родину: зруйнувало мрії на мирне і щасливе сьогодення.
Навколо буяла природа, пахощами повнився спекотний літній день, а в рідних Вадима Ковальчука на душі було неспокійно, адже він у повному бойовому спорядженні вирушав на війну, з якої не повернеться ніколи живим і здоровим до рідного дому.
Вадим Ковальчук народився 29.01.1987 року у селі Пустомити Горохівського району Волинської області. З першого по восьмий клас навчався в с. Личанське Марківського району Луганської області. З часом сім’я переїхала на Волинь, тому у 2003 році закінчив Журавниківську школу І-ІІ ступенів. У 2005-2007р.р. служив строкову службу.
Батьки Вадима: Ковальчук Ірина Андріївна народилася 22 березня 1969 року в місті Сєвєродонецьк Луганської області, померла 2 листопада 2019року. Ковальчук Борис Петрович народився 11серпня 1962 року в селі Пустомити Горохівського району Волинської області.
Вадим Ковальчук рано одружився. Його обраницею стала юна Оксана Валеріївна Слупко, 1991р.н., жителька села Озерці Горохівського району.
Подружжя виховувало чотирьох неповнолітніх дітей: дочку Олександру 2009р.н., сина Тимофія 2011р.р., сина Ореста 2013р.н., сина Дмитра 2015р.н. У багатодітній родині діти зростали вихованими, трудолюбивими, дружніми.
Після початку війни на Сході України у 2015 році добровільно вступив до лав Збройних сил України. Воював у складі батальйону «Волинь». Безпосередньо брав участь у боях у районі населених пунктів : Новгородське, Відродження, Криничне, Дачне, Новомихайлівка, Красногорівка Донецької області.
У 2016 році демобілізувався з лав ЗСУ, повернувся додому, працював, ростив дітей. Працював на ливарному заводі «Горсталь» м.Горохів формувальником ручного формування ІІ розряду.
З перших днів повномасштабного вторгнення уже 25 лютого 2022 року захисник був в ТЦК та СП Горохівського відділення №1 Луцького району і добровільно мобілізований до лав Збройних сил України. Виконував службові обов’язки у роті матеріального забезпечення м. Горохів, навчав снайперській майстерності молодих призовників у Луцьку, але зрозумів, що його знання і досвід, військова виправка більше потрібні на передовій. Не задумуючись, прийняв рішення – захищати Батьківщину на лінії фронту. У розмові про те, щоб скористатися пільгою, відповідав: «Як не я, то хто? Я йду захищати свій дім, свою родину, я йду захищати Батьківщину. У мене вже є певний досвід, не те, що у тих молодих, необстріляних».
У 2023 році був направлений на навчання в м. Рівне, після якого отримав звання «Старший сержант».
Ковальчук Вадим Борисович служив у 42-ій окремій механізованій бригаді командиром відділення, мав позивний «Хохол». У червні 2023 року у складі 42-ї бригади був направлений у Донецьку область. 23 липня 2023 року під час мінометного обстрілу загинув на позиціях біля м. Кремінна Луганської області. Сиротами залишилися четверо неповнолітніх дітей.
Майже рік рідні очікували, сподівалися, надіялися на звістку, що живий або, можливо, в полоні. Але не судилося. Загинув…
Поховали В.Б. Ковальчука 09.05.2024 року на кладовищі села Озерці.
Нагороджений грамотами, відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Брати Героя, Руслан і Артем, також стали на захист Батьківщини.
З метою вшанування пам’яті Героя, жителі села Озерці виступили з пропозицією назвати вулицю, на якій проживає сім’я, його іменем.
На могилі Вадима не перестають майоріти квіти, які він так любив. Їх приносять рідні, знайомі, сусіди, друзі, друзі його дітей, учні ліцею. Ніколи не заросте стежка до могили Героя!
Спогад про тата
Мій тато був не лише Захисником України, він був Захисником нашої родини. У його очах було щось спокійне та впевнене, що давало відчуття безпеки. Коли він був поруч, усе здавалося простішим, теплішим. Він умів жартувати так, що ми сміялися до сліз. Коли намагався «серйозно» сварити нас, то сам ледве стримував усмішку. Я пам’ятаю, як він завжди знаходив час для нас, навіть тоді, коли був втомлений. Він міг сісти з нами поговорити на різні теми, допомогти з уроками, поїхати на природу, пограти в дитячі ігри та просто обійняти і сказати: «Я завжди з вами, навіть, якщо далеко».
Його доброта була справжньою, у його очах завжди була любов до нас та до своєї землі. Коли тато пішов на війну, ми знали, що він робить це не з обов’язку, а з великої любові до нас та України. Він завжди говорив: «Я піду туди, щоб ви не бачили війни». Я пам’ятаю той день, це було у неділю вранці, коли тато прийшов до нас і сказав, що йому вже пора їхати, як він обіймав нас перед від’їздом. Він старався посміхатися, але йому це давалося важко.
Він не говорив багато про війну, він просто діяв. Він загинув, як Герой. Але для нас він залишиться татом-тим, хто тримав за руку, захищав, сміявся і любив. Я щодня думаю про нього. І щодня стараюся жити так, як він хотів би: з гідністю, силою і теплом у серці. Ми будемо любити, пам’ятати, сумувати завжди…Тато назавжди залишиться у нашім серці та пам’яті!
Матеріал зібрала та підготувала
Майко М.О., вчитель історії Озерцівського ліцею Горохівської МР Луцького району Волинської області